У вирі подій ми часто почуваємося трохи адекватно: то охоплює раптова лють, то мозок імпульсивно намагається скласти пазл з сотень новин, або ж раптом абсолютний штиль в голові й безсилля. Впізнаєте в цьому себе? Тоді ця стаття точно стане в пригоді.
Інформатор пропонує не позбавлену резону думку громадського діяча, викладача бізнес-школи Валерія Пекаря.
“Я напишу річ, яка вам не сподобається, але я мушу це написати, вже кілька днів тому мав це зробити, але відкладав.
Зараз ми переживатимемо психологічно важкий період перемикання зі швидкого часу на повільний.
Ми прожили місяць у режимі швидкого часу: щодня ставалося багато різних подій, щодня мінялася ситуація, стрічка новин була заповнена різноманітними повідомленнями, які не встигали одне за одним. Ми всі жили у режимі високої енергетики, «на адреналіні»: і ті, хто воює, і ті, хто волонтерить, і ті, хто виїхав, і ті, хто залишився.
В такому режимі людина здатна дуже багато працювати, мало спати, неймовірними напруженнями робити фантастичні речі. Кажуть, такий режим не працює довго, наступає вигорання, але насправді так можна жити досить довго, якщо зовнішній світ посилає відповідні сигнали.
А зовнішній світ посилав відповідні сигнали у вигляді потоку подій, за яким треба було встигати. Коли подій багато, це задає ритм роботи мозку, а врешті всього організму.
Аж ось нині ситуація змінюється. Ворожі війська вже не мають сил та ресурсів активно наступати. Навіть запас бомб і ракет, літаків і пілотів для тотальної війни проти цивільного населення рано чи пізно починає вичерпуватися. І в якийсь момент ми усвідомлюємо, що темп подій значно впав. Що новин майже нема, а ті, що є, день у день майже однакові. Що тривають якісь непевні переговори, які щоразу закінчуються бадьорим звітом «Сьогодні особливого просування на переговорах немає, наступна зустріч завтра».
А наша підсвідомість реагує раніше, ніж наша свідомість, і глибше. Вона дає організму команду видихати, щоб той не здохнув від напруги. А свідомість видихати не готова. І це дуже складний момент.
Десь на небесах є великий перемикач між швидким часом і повільним. І зараз він зі скреготом перемикається на повільний. Хто був на Майдані чи брав активну участь у подіях 2014 року, тому відомо, про що я кажу.
Подолати шторм дуже важко, а ще важче, коли замість шторму приходить штиль. В цей повільний час просинаються всі різновиди «зради», чвар і розбрату, приспані під час швидкого часу шторму. І вони можуть рознести на шматки свідомість окремої людини чи все суспільство загалом.
Спринт м’яко переходить у марафон. А там інші правила, інше дихання, інший спосіб мислення і життя.
Але перемикнутися важко, тож хто рве другий кілометр в темпі стометрівки, до третього не дотягне. А третій кілометр — це ж тільки початок…
Додамо цитату з Alex Ruban:
«Ми підходимо до фази, що у бігунів зветься друге дихання. Усі, хто займався бігом, знають, що цій стадії передує біль у грудях, м’язах, легке запаморочення, бажання зупинитися і відчуття, що навіть широко роззявленого рота не вистачає, щоб дихати. Для тренованого атлета ця фаза бажана, бо він знає, що далі буде легше… Для нетренованого може викликати переляк, бо відчуття нагадують паніку від нестачі повітря.»
Я не хочу сказати, що війна триватиме довго. Я не хочу сказати, що війна триватиме коротко. Я не про війну, а про ваше «дихання». Врешті, перемога — це ще не кінець нашого марафону. Нам ще треба країну відбудувати і вирвати зуби ведмедю.
Тому, шановне товариство, починайте перемикатися на марафон. Налаштовуйте мозок та організм, дихання та метаболізм. Якщо раптом війна закінчиться завтра, це буде приємний бонус. Але якщо ні, то нам вистачить сил дожити. Згадайте, що нам давали 72 години. А ми все ще тут, а вони частково уже в пеклі.
Що допомагає:
- Усвідомлення, що перемикання часу — це загальний процес, не лише з вами, а з усім суспільством.
- Розуміння, що ти не один.
- Віра у перемогу.
- Зайнятість щоденними справами (які в кожного / кожної свої).
- Економія сил за рахунок того, щоб не марнувати час на тих, хто не готовий вас чути.
- Картинка майбутнього: особиста, сімейна, корпоративна та національна.
- Турбота про себе («принцип стюардеси»: маска спочатку на себе); хто не врятує себе, той не врятує ні країну, ні світ.
- Турбота про когось, кому гірше, ніж тобі.
Додам ще одну цитату з Alex Ruban:
- «звертайтеся сміливо по допомогу до інших,
- допомагайте іншим,
- у всьому шукайте добре,
- усе перетворюйте на добро,
- дивіться під ноги,
- дивіться вгору,
- слухайте себе,
- чуйте інших,
- вірте у майбутнє,
- долайте минуле.
І пам’ятайте: великий перемикач на небесах в якийсь момент раптом із різким клацанням перемкнеться знову у швидкий час. І в цей момент ми маємо бути в ресурсі”.
