Війна стосується кожного. Не важливо хто ти: касир в супермаркеті чи власник бізнесу, бариста чи модель. Кожен з нас частина великого процесу у механізмі Світобудови. Відколи в Україні почалася повномасштабна війна з рф, все, що нас оточувало, кардинально змінилося. Ми стали сильніші, ми ще більше полюбили нашу країну і людей, попри біль і втрати ми об’єдналися! Виявляється, у нас стільки цікавих особистостей, стільки фахівців у різних сферах, які роблять неймовірні речі.
Саме тому, зовсім не випадково, Інформатор поспілкувався з відомою киянкою родом з Калуша — Наталією Заверухою, засновницею та керівницею консалтингової компанії Manageable – агенція з опису та оптимізації бізнес-процесів. За її спиною понад 14 років досвіду у сфері консалтингу та бізнес трансформацій і понад 100 реалізованих консалтингових проєктів в Україні та за її межами в 18 сферах бізнесу. Авторка тренінгу “Від формалізації до оптимізації”, який пройшло понад 500 власників бізнесу.
Привіт, Наталю, розкажи детальніше про те, чим ти займалась до війни?
Привіт, почну з того, що я народилася в Калуші, а після школи поїхала вчитись до Києва. Звісно, після закінчення там і залишилась жити.
Моя робота — консалтингова агенція Manageable — якщо по простому, то ми допомагали бізнесам, державним структурам та громадським організаціям приземляти стратегію в операційній діяльності. Тобто якщо компанії знали куди вони рухаються, чого вони хочуть досягти, то ми шляхом зрозумілих, прозорих, налагоджених процесів допомагали їм втілити це в реальність. По суті, ми виступали такими порадниками, консультантами й підтримували бізнес на їхньому шляху до розвитку.
А які найкрутіші проєкти у вас були?
Я б не казала про найкрутіші. Але в нас є така гордість — ми працюємо з організаціями з різних сфер. Це і культурна індустрія, наприклад, “Український культурний фонд”, так і бізнесові структури, на кшталт всеукраїнської мережі навчальних закладів “Школа Інвентор”, чи дистриб’ютор молочної продукції та сирів “Ардіс”. Холдингові компанії у сфері б’юті і видавництва, група компаній “Естет”, рітейлери “Наш край” або мережа “Коло” (ми проводили для них навчання з процесного управління). Тут фокус у нас не на величину, а на ширину напрямків, з якими у нас з’явився досвід роботи. Мабуть, за 5 років існування агенції, у нас було більше сотні проєктів. І практично всі були в абсолютно різних сферах реалізовані.
Це були локальні бізнеси, чи по усій Україні?
Ми фокусувалися на Львові, Харкові та Києві. А до війни у нас нарешті й перші клієнти з Івано-Франківська з’явились. Буквально за місяць до війни ми підписали з ними контракт.
Коли почалась війна, як ти все сприйняла? Які були перші думки та перші дії?
З однієї сторони це не мало стати сильною несподіванкою, бо ніби усі про це говорили. Але чомусь попри те, що у бізнесах були плани Б, більшість людей все-таки не вірили в реальність того, що війна таки у нас наступить. Того впродовж кількох перших днів ми більше думали… Спершу у нас навіть не було якоїсь моделі “виїхати з Києва”. Але коли ми з чоловіком побачили вибух ракети, то взяли дитину, сіли в машину і поїхали з Києва.
Паралельно спілкувалися з клієнтами, з працівниками, попри те, що всі процеси заморозилось. А через два тижні уже з’явились інші комунікації. Перші два тижні усе перейшло у чисте волонтерство. Якщо глянути у %, то 90% бізнесу в Україні в перший місяць війни просто зупинилось. Хтось тепер зайнятий релокаціями, перезапуском, виживанням…
Десь воно ніби й треба те налагодження процесів, але на це взагалі немає ресурсу, в тому числі й такого ментального, емоційного, у клієнтів усе на якомусь автопілоті…Зараз вже, через два місяці війни, у нас повернулось 30% проєктів і можна вважати, що по трохи ми набираємо обертів.
До речі, ти згадала про сина. Як він все це сприйняв? Як ви з ним говорите про війну?
Так, Марко. Йому 6,5 років. І мені здається, що він трохи зріліше ніж ми всі це сприймає. Бо коли все почалося, перші вибухи, в нас вдома їх не було чути, нам подзвонили й сказали про це. Тоді я розбудила маму, пішла акуратно розбудила Марка, він запитав куди й чому ми поспішаємо. А я сказала щось типу “на нас напали москалі”. І він такий, бо було видно що я сильно схвильована, так спокійно сів на ліжко і сказав: ”Мамо, ну це ж колись мало статись”. Це ввело мене в ступор, а він продовжив “ну ми ж навіть у садочку про це говорили”. Після цього тільки-но він чує сирену, першим, навіть вночі, швидко вдягається і біжить в коридор. В нього жодного разу не було такого, що він не хоче, чи не буде, чи він втомився. Ми перший місяць взагалі дуже чемно ходили у підвал під час усіх тривог. “Мам, бери рюкзак, мені воду і побігли”. А з помітного — він став тихіше розмовляти, перестав співати в перші тижні. Проте вже зараз у Калуші він і на вокал ходить і арттерапією займається. Його розговорили й розспівали. Останнім часом спостерігаю позитивну динаміку. Прикладом, зараз під час тривоги він перший сидить в коридорі й співає народних пісень) Мабуть, це в нього така боротьба зі стресом, бо і кричить і співає він від душі.
А як ви вибиралися з Києва? Було складно?
Ну нам, мабуть, пощастило. Ми по суті просто вийшли зі сховища, сіли в авто і не повертаючи додому поїхали відразу. Вся дорога зайняла годин 12. Але ми встигли вчасно виїхати. Бо коли нам дзвонили, то вже 15 хв після нас на трасі почали розстрілювати авто. Ми їхали не зупиняючись. Вже коли дісталися Калуша, стало трохи спокійніше. Хоча я постійно дивилась у вікно, в дзеркало заднього виду. З одного боку наче й дивилась, що робиться на дорозі, а з іншого, було дуже важко покидати Київ, все-таки це домівка. Тут ніби й питання безпеки, але в голові крутяться “чого покидаєш”, “зраджуєш”, “варто чи не варто?”, “чи повернемось?”. Хоча ні, про повернемось думок не було, бо було відчуття, що все це максимум на кілька годин.
А ваша квартира ціла?
Так. У наш район на Осокорки не особливо прилітало. Усе ціле. Ми навіть от зараз з Марком дивимось у камеру, яку у нас у під’їзді поставило ОСББ, в нас такі терапевтичні споглядання. Хто з сусідів повернувся додому. Або, оооо, цих знаємо, і цю собачку знаємо і т. ін. Можна сказати, що ми потрошку готуємось до можливого повернення. Але востаннє Марко почувши, що ми повертаємось сильно злякався, сказав що тут безпечніше, тут не стріляють. Фон новин на нього теж впливає, бо він таки категорично відмовився повертатися.
Як у вас змінилося ставлення до повітряних тривог?
Змінилося. Сильно змінилося. Це насправді якось дуже страшно. Я розумію скільки людей доклали зусиль, щоб ми вчасно були проінформовані про це і я пам’ятаю, як мене бісило, коли, наприклад, на третій тиждень війни ти під час тривоги біжиш з сумками в підвал, а люди йдуть і п’ють каву і вдають ніби нічого не відбувається. Деякий час було навіть добре видно, що у нас з під’їзду буквально кілька людей тільки приходить до сховища.
Але це насправді дуже сильне виснаження. І моральне і фізичне. Ми кілька ночей отак по-чесному вставали й ходили. А за тиждень з’явилося відчуття, що їде дах. Врешті, ми домовились про альтернативу — спати в коридорі. Але й тут історія, коридор не дуже великий, ти там пару днів поспав отак і хочеться повернутися у своє ліжко. Тому тепер коли тривога, то дитину закутую в ковдру і в коридор, а сама сиджу й читаю новини й чекаю на відбій. Здається так трошки безпечніше, бо тут в Калуші наче нічого глобального не було й ми не є ціллю.
Проте помічаю за собою велику тривогу за людей з Києва, з Харкова, Львова, Дніпра. Тих близьких, яких ти знаєш, розуміючи, що ці міста якраз і є цілями. Але ми уже з місцевими змішалися й тривога спала, є базові речі, такі як сон, якими нехтувати також не варто. Може це трохи безвідповідально, але розумію, якщо бути стільки часу у підвалі, то голова просто відключиться й перестане функціонувати. Тому стараюсь прораховувати усі варіанти й можливості.
А чим ти займаєшся тепер, зважаючи, що процеси з агенцією призупинилися?
Ох, ну якщо до війни у нас було 12 проєктів, то зараз у нас залишилось їх всього 2. Я дуже радію цим клієнтам, які вирішили повернутися до роботи. Але, з іншого боку вивільнилося досить багато часу. В перші дні в мене була радість долучитися до різних волонтерських проєктів, Комусь допомагала з тими ж процесами, комусь просто кол-центром, зв’язками. Але у моїй голові все ж з’явилась думка, що економіка повинна запускатися, усі ці донати на армію не можуть бути нескінченними, вони вичерпуються. Зрештою і собі морально хочеться побудувати якийсь місток позитиву. Я думала, як це можна втілити. І поруч з тим, вловлювала захват від того, як українські ілюстратори рефлексують з темою війни, темою української ідентичності. Відтак взялася за створення колекції одягу з принтами. Одягу, який говорить. Щоб люди свої переживання могли виразити через вбрання. Я зібрала понад 1000 ілюстрацій і сіла думати що, куди і як можна нанести. Зв’язалась з цими авторами, аби довідатися деталі. Хотіла спершу дізнатися, що узагалі відбувається, і тоді прийняти остаточне рішення. Тож первинна ідея була з одягом. Зараз у нас є невеличка колекція одягу з 8 різних принтів, які наносимо і на футболки, і на худі. Думаємо про екоторби і т. д. Бувши вже у Калуші, я знайшла виробників, які виготовляють одяг і наносять принти, вишивки. Тож тестуємо отаку колекцію зараз.
Як тобі цей абсолютно новий для тебе процес?
Для мене це спершу було таким собі поверненням до попереднього життя. Двіжу. До того ж це на часі, можна створювати, трошки відірватися. З іншого боку всі ж не дарма кажуть, що криза – це нові можливості. Плюс цікаво було дослідити логіку процесу. Я, як людина процесна, зацікавлена вивчити/дізнатися, як від ідеї можна прийти до реалізації.
З принтами та ідеєю розібралась, далі пішов процес, виготовлення. Тоді вже розповсюдження – сарафанне радіо, соцмережі.
Для мене важливо було зробити усе правильно. Тобто внести КВЕДи в ФОП, що я можу займатися цією діяльністю, щоб правильно платити податки ітд. З іншого боку домовитись з авторами про право використання. Зараз я зрозуміла, чому було так складно домовлятися з дизайнерами, бо вони вже багато побачили такого своєрідного піратства, до того ж я не одна така зверталась, лік на сотні людей. Деякі автори взагалі відмовлявся комунікувати. Але мені пощастило що з одним з дизайнерів, Євгеном Харуком. Він спитав що я можу запропонувати. Я зрозуміла що це мій шанс. Я розказала саму ідею, які напрямки принтів на мою думку будуть цікавими, вирішила що замовити такі принти оптимально буде в одного дизайнера. Це і про його стиль і взагалі з однією людиною легше комунікувати, рахувати й розраховуватись. І Євген погодився, сказав що він від планшета не відривається, він з ним навіть у підвалі, тож усе мені намалює). Буквально за кілька днів він видав свої перші роботи. Здається він мене почув набагато краще ніж я сказала. Вже далі з цими принтами як пішла шукати людей які можуть це нанести на одяг. Наступний етап — щось ми друкуємо, щось вишиваємо. Подивились тестові друки й тоді вже замовили й розмірну сітку і кольори й фасони.
Спочатку скромно думала пофотографувати це вдома. Але потім запитала поради у друзів про калуських фотографів і мені порадили Галину Ґедзь. І я не чекала такого, та Галя навіть допомогла з організацією моделей. В Калуші виявляється є школа моделей Creative Club, “Галичанка” пішла нам на зустріч і безплатно надала студію. Тоді всі послухали трохи про те що б я хотіла, а концепція від вішалки в мене не дуже на ту мить змінилась. І коли я побачила моделей Діану Сурмей та Михайла Дакуса, подумала що вони такі молоді й активні, то зрозуміла що це саме те що мені було потрібно. Вони саме ті на кому я б хотіла бачити такий одяг. Ми провели чудову фотосесію.
До речі, основним меседжем цього одягу було те, що 50% вторгованих коштів повинні йти, наприклад на ЗСУ. Але зараз я побачила іншу потребу — допомагати тим, хто допомагає. Тут в Калуші є досить багато волонтерських рухів, які працюють безпосередньо з внутрішньо переміщеними людьми. І арттерапія і т.д.. Ми так доєднались до одного проєкту. Спершу прийшли як на правах переселенців. Напередодні Великодня вчились розписувати писанки, а наступного разу вже допомогли матеріально. Закупили розхідники, серветочки ітд. І для мене це стало квінтесенцією того що я хотіла побачити. Мені важливо було саме щоб такий цикл замкнувся. Все як я уявляла. І тепер всі хто замовляють у нас одяг, отримують ще і фото з подякою, що вони не просто придбали футболку, але і долучились до доброї справи. Це моя позитивна історія, яка мене підтримує. Бо пригадую як на цій фотосесії я розплакалась і мені здалося що моделі думають що щось не то, щось роблять не правильно, а я від початку війни вперше відчула, що я у своїй тарілці, що це максимально схоже на мій звичний день з того життя. Оце — поїхати, скоординувати, домовитись, показати ітд. І ці кілька годин фотосесії мене сильно вирвали з поточної журби.
Що ж, а як ти відпочиваєш? Звідки черпаєш енергію, яку потім спрямовуєш у консалтинг і в проєкт з одягом?
Я сплю. Я перестала собі про це шкодувати. Бо раніше я не спала дуже багато й постійно в голові крутились якісь думки типу “ага, футболки, принти…робота, робота, війна, робота”. А зараз я навчилась спати й слухати свій організм. Хоч ніби для мене це й марнування часу, бо скільки всього можна зробити, якщо встати раніше, але й поспати треба, щоб мозок якось відновився. Та і взагалі, саме коли сплю й бачу сни, я генерую багато ідей і енергії. І навіть з футболками мені снилося, що я іду на Паску до церкви, а там всі стоять у моїх футболках. І я дивлюсь як священник посвячує пасочки й думаю “цікаво, а під рясою у нього теж моя футболка чи ні?”. Це дуже смішно. Бо сон приснився наступного дня після того, як я забрала тестову партію.
А ще я кожного дня стараюсь щонайменше годину просто ходити пішки. Калуш цій історії дуже сприяє, його можна запросто обійти пішки. Піти випити чашку кави чи взяти її десь з собою. І йти. Бо наче метафорично якось через ноги відбувається якесь певне заземлення.
А в тебе якось проявився синдром вцілілого? Дуже багато людей з початку війни з цим стикались.
Мені здається що у мене ця історія дуже швидко минула. Я думаю що у людей під час війни в багатьох попіднімались ті питання, які не були не пропрацьовані ще до війни. Бачу це навіть по своїх клієнтах, яким зараз важко.
Мені здається що до війни я була доволі зібрана, тому загалом я так сильно цього й не відчула. Що правда був чіткий епізод, коли я почала про усе це думати. Вже було по приїзді в Калуш. Коли я придбала першу чашку кави, я над нею довго плакала і думала, як це: зараз війна, а я тут в тиші п’ю цю каву? А кава то було насправді єдине добре за той день, що зі мною сталося. А потім подумала: стоп, я цілий день не покладаючи рук працюю, чому це я не можу її собі дозволити? І чи я б була б проти чи хтось окрім мене її випив. Звісно ні! Я себе так заспокоїла. І повірила в оцей меседж: кожен робить те що має і те що може. Кожному випало стільки випробувань, скільки він може перенести.
Але, чим цілішими будуть люди — тим швидше ми зможемо відбудувати країну. І також себе заспокоюю тим що кажуть — що легше боронити землю, якщо на ній менше цивільних. Я та цивільна я захотіла врятувати дитину і врятувати себе, приїхати у безпечне місце в тому числі тому що в мене була така можливість.
Ти як людина яка бачить процеси загально і детально, як ти бачиш ренесанс бізнесу в Україні. Давай гіпотетично уявимо, що сьогодні пообідді війна закінчилась, що далі?
Мені здається, під час війни у більшості людей сильно атрофувалась можливість думати якимись довгими горизонтами… Я от зараз дуже сміюсь зі свого “плану на рік”, який склала на Новий рік, помісячний, з планами й завданнями, цілями. Мені щомісяця приходить нагадування на початку місяця — переглянути що вже зроблено. Скільки було заплановано, а скільки наразі є…
Але мої прогнози оптимістичні.
Я взагалі думаю що тут будуть такі, мабуть, двоякі процеси. Це сильно буде залежати від того в якому, у тому числі й емоційному стані будуть люди, коли війна закінчиться остаточно. Я чомусь бачу по наших клієнтам, що багато людей так сильно акумулювалися і відчули у собі велику сміливість. Наприклад, один знайомий нещодавно написав, що він як керівник завжди боявся якихось конфліктів і складних ситуацій, а зараз він там у Теробороні, зі зброєю в руках, вирішує їх на раз-два і каже що це ІНШИЙ досвід. І думаю що багато бізнесів просто сильно перезапустяться, повідкривають для себе нові напрямки, саме через цей досвід і сміливість. Це як у тому жарті про волонтерів, які все можуть і луску дракона і пір’я фенікса. От щось подібне буде й з бізнесом. А якщо ще й продовжиться підтримка держави, тими ж кредитами, іншими фінансовими інструментами, для тих, хто має в собі сили, щоб спробувати ще раз.
Ще думаю що буде якась частина відтоку з України. Особливо з найбільш постраждалих. Не факт, що ті власники які втратили дуже багато зможуть знайти в собі сили на другий ривок.
Виграшним варіантом все ж буде відновлюватись задумуючись не тільки про наш ринок, але і про західний, бо ринок збуту насправді великий, це весь світ, і його погляд зараз прикутий до нас. Це шанс. Зараз вже чітко видно, що останні відносини з росією в більшості пішли за руським воєнним кораблем.
Це колосальний поштовх для дуже різних сфер. Україна це ж насправді про якість. І про кризовий менеджмент (працювати в умовах війни не кожен зможе).
Єдине питання до цього всього — як не упустити момент КОЛИ? Щоб держава це правильно підтримала і не нашкодила. Мова не тільки про глобальні інфраструктурні проєкти, як, наприклад відновлення житла чи доріг, бо це та база яка повинна бути.
І на останок, що побажаєш нашим читачам?
В нас у філософії цього бренду з одягом “UkraineMaker” — forfor brave people” це про те, щоб плекати у собі сміливість і бути сміливим сказати що вона може бути різна. Хтось може воювати, хтось не може. Хтось може волонтерити, хтось не може, Хтось може працювати на 80%, хтось, на 20%, хтось на 120%.
Тож хочу побажати сміливості бути собою і не картати себе.
Остап Микитюк
