Все сталося так, як мало бути. Інтерв’ю з філологинею Олександрою Ломакою 

Ці люди ховаються всюди — за вдалою фразою, яку ви побачили на бігборді, в улюбленій книжці, яку читаєте ввечері, або у прекрасному українському дубляжі фільмів чи серіалів і щодня у новинах. Ці люди невидимі, на перший погляд, але дуже важливі. І сьогодні у них свято — День філолога. Ми тісно зв’язані з ними, бо це і редактори, і піарники, і журналісти. Тож вітаємо колег!! 

Сьогодні Інформатор вирішив поспілкуватися з українською філологинею, редакторкою харківського видавництва “Відкриття” й дівчиною, для якої Калуш став місцем сили й прихистку в перші місяці війни — Олександрою Ломакою. 

Привіт, Олександро, розкажи нам чому ти вирішила обрати для себе саме філологію? 

У дитинстві мені пощастило одразу декілька разів: спершу з неймовірними учителями, а потім — стати частинкою літературного гуртка «Зав‘язь» Харківського обласного палацу дитячої та юнацької творчості. Саме знання й усвідомлення тяглості літературних традицій, розуміння невичерпної могутності слова, безкрайній світ художньої уяви закохали в себе тодішню школярку. Хоча в сім‘ї я стала першим філологом принаймні в 4 поколіннях. Тому в старших класах я сконцентрувалася на участі в предметних олімпіадах, Малій академії наук, намагалася всіляко поглибити знання у сфері філології. 

Інакше кажучи, шкільне захоплення переросло в професію. 

А чи були сумніви, коли вчилася? 

О так!! І навіть декілька разів. Розпочавши навчання, я була вражена побачити філфак, яким він є: жіночим, трохи підступним, надзвичайно конкурентним навіть там, де не треба… Але найстрашніше — нудним. На жаль, але це правда. Потім з‘явилися інші викладачі, цікаві дисципліни, формалізований виклад виправдався високими вимогами до володіння мовою….  

Ще один етап, коли виникли сумніви — під час вступу до магістратури й аспірантури, адже спершу з’явилися побоюваннях приводу працевлаштування (куди йти й що робити, якщо нікому не потрібні філологи без досвіду), а щойно ці проблеми вдалося подолати — про майбутню зарплату. 

Як цей вибір вплинув на твоє життя? 

Якщо чесно, важко сказати. Мені здається, що все сталося так, як мало бути. Кожне місце роботи, кожна людина на моєму шляху — все доцільно, все до ладу! От, наприклад якби не мій колега й гарний друг, мені б просто не було куди евакуюватися і я б не опинилася в Калуші після початку війни.  

Наразі це справа, від якої я отримую багато задоволення!! 

Як надалі тобі знадобилася філологія? Ким працюєш? 

Ким працюю?  

На своєму трудовому шляху я встигла попрацювати у позашкільному навчальному закладі, великому видавництві й університеті. І кожне місце по-своєму припало до душі. Зараз активно повернулася  до видавничої сфери й працюю випусковим редактором у маленькому харківському видавництві «Відкриття» на чолі з невтомною Наталею Васильєвою. Окрім оплачуваних проєктів маю також інші види діяльності, як от член жюрі на Конкурсі Взаємочитань. 

Маєш якусь цікаву філологічну історію? 

Останнім часом доводиться нерідко співпрацювати з людьми, які не розуміють, хто такий редактор і навіщо він потрібен. Таким клієнтам люблю розказувати свіженьку історію, яка трапилася вже під час війни. Один мій знайомий написав статтю для ЗМІ й скинув мені, щоб переглянула помилки.  

У статті було докладно й просто описано, що робити подружжю з новонародженими дітьми, і все б наче нічого, якби не два «але»:  

1. Стаття мала б вийти у світ за декілька годин після шокуючого обстрілу Маріупольського пологового будинку.
2. Вона мала назву «Новоспеченим батькам на замітку».

Звісно, автор не мав на меті нічого поганого, мало того, навіть спершу не зрозумів, у чому річ, та й стаття була зовсім не про Маріуполь, але непотрібні асоціації, які виникли б в читача, призвели б до фатальних наслідків і неймовірного скандалу. Для пересічних людей прикметник «новоспечений» буквально означає «те, що щойно спекли».  

А вже коли мій співрозмовник починає червоніти й придушувати сміх, я додаю “Саме для того, щоб не було таких непорозумінь, і потрібні філологи!!”

 

Розмовляв Остап Микитюк