Великі й потужні проєкти – це перш за все люди й ідея, яка ними рухає. Якщо процес налагоджений правильно, в команді є розуміння, то такому проєкту під силу зрушити навіть гори. Що цікаво, у Калуші такі є! І їх багато. Наприклад, ГО “ЧИСТІ СЕРЦЯ” і Благодійний фонд “Крила підтримки”. Ці організації почали свою діяльність задовго до повномасштабного вторгнення військ рф, і зробили багато для калушан, але те, що вони роблять зараз… рятує життя уже тисячам людей.
Хто ж ховається за кулісами добрих справ?
Сьогодні Інформатор розповість вам про невтомних волонтерок Ольгу Худик і Марію Росоловську.
Дівчата з перших днів війни, покинувши всі наявні справи й відкинувши страхи, організувалися на платформі колаборації “Чисті серця” та “Крила підтримки” і вже понад 90 днів допомагають внутрішньо переміщеним сім’ям, які опинилися в Калуші, не тільки гуманітарною допомогою, але й неймовірною емоційною підтримкою. Ми розпитали у дівчат з чого все почалося і як вони тримаються зараз.
Ольга розповідає свою історію так:
До війни я була підприємицею. У нас з чоловіком була спільна справа у сфері продажів. Коли почалася війна, бізнес довелося згорнути. Через сирени у місті діти почали дуже сильно панікувати. Спершу ми з чоловіком вирішили переїхати у приватний будинок до батьків у селі. Але побувши там два дні я зрозуміла, що я так просто сидіти не зможу. І якось ввечері, гортаючи стрічку фейсбуку та рятуючись від безсоння, я побачила пост що у “Чисті серця” потрібні волонтери. Я собі це занотувала і вже зранку прокинувшись прийшла до чоловіка і батьків і поставила перед їх усіх перед фактом — я йду волонтерити.
І от коли я приїхала сюди, нас зібралося всього троє жінок…На той момент з усіх потреб у нас був тільки одяг, який місцеві почали приносити, щоб хоч якось допомогти. Тож ми почали це все сортувати й помалу вдягати тих дітей, які приїздили просто у піжамах, обіймали та заспокоювали їх мам. Брали номери телефонів й просили писати й дзвонити нам коли щось буде потрібно від банальної посмішки й доброго слова до будь-яких матеріальних потреб. І з того дня, коли я повернулась у село, я зрозуміла, що по інакшому вже жити не зможу. Я буду тут і буду їздити й буду допомагати.
Я ставила себе на їхнє місце. Якби я поїхала за кордон, і сама з дітьми приходила просити про допомогу, я була б у такій самій ситуації. Я почала працювати з дорослими й дітьми так, як мені б хотілося, щоб ставились до мене. Я віддавала всю себе. Обіймала їх, заспокоювала, старалася допомогти так, щоб людина, йдучи звідси, відчувала позитивні емоції й знала що може сюди повернутися в будь-який час, що тут не прилітають бомби й тут є ми, яким не все одно і які готові будь-що допомогти. Цікавий факт, що багато дівчат з якими ми тут обіймалися, тепер волонтерять разом з нами. І ми кожного дня вранці й ввечері обіймаємось. У нас такий своєрідний ритуал.
Історія Марії також розчулює:
“До війни я працювала на 2-х роботах. Була кухарем холодного та кондитерського цеху. А ще трохи займалась смм-ом. Спочатку було страшно і здавалося, що виїхати за кордон буде нормальним рішенням, але добре подумавши, вирішила, що на чужій землі я точно нікому не потрібна, а тут з мене буде користь. І зараз у мене тисячі задач. Робота чимось схожа на діяльність соціального працівника.
За ці 90 днів з’явилось відчуття, що я вже прожила декілька малих життів. Це змінило мене назавжди та переродило з середини. Зрештою, кожен з нас змінився, кожного так чи інакше зачепила ця триклята війна.
Я вважаю, що у час війни ми складаємо екзамен на людяність. Для когось війна — це соціальний ліфт, а для когось тест довести, що ти людина. І я для себе обрала другий варіант.
А ще мене розчулила жертовність нашого народу й готовність віддати все заради когось іншого. Вміння співчувати й бути людиною, на жаль, є не в кожного, але той, хто його має — багата людина.
Наприклад, якось ми передавали на передову солдатам вервички з Межигір’я. І щонайбільше вразило, що хлопці, які були запеклими атеїстами, одягли ці вервички. І зараз постійно носять їх на зап’ясті, вони з ними в боях. Бережуть їх може сильніше ніж бронежилет.
А ще, якось стара бабуся принесла берці. Берці її покійного сина. І сказала: “Моєму сину вони вже не пригодяться, а от ноги когось іншого збережуть. Передайте їх тому, хто потребує”.
І дитячі обійми зі словами “Спасибі”…
З такими волонтерами — перемога близько!
Остап Микитюк
