Кохайте — а про документи подбаємо ми: інтерв’ю з Наталією Паламар

За понад три роки свого існування він поєднав серця 1200 закоханих людей, стер кордони щонайменше між сімома країнами, і практично усіма областями нашої країни. І в горах, і на пляжах і шикарних апартаментах — де тільки не проводилися урочисті церемонії. Навіть ковід і війна не стали на заваді проєкту “Шлюб за добу” і всім закоханим, які долучилися до нього.

Сьогодні Інформатор поспілкувався з кураторкою проєкту та директоркою Міського парку культури та відпочинку Наталією Паламар.

Налаштовуйтесь на приємну розмову. МИ починаємо:

Доброго дня, пані Наталіє, розкажіть як почався проєкт “Шлюб за добу” у Калуші? 

Загалом  цей проєкт Міністерства юстиції  в Україні діє вже дуже давно.Ми ж розпочали свою діяльність 7 грудня 2018 року. Калуш став учасником даного проєкту рішенням сесії Калуської міської ради. КП “Міський парк культури та відпочинку” визначили як організатора. Певною мірою, це була й ініціатива Ірини Григорівни Очкур (директорка Калуського ДРАЦСу). Проєкт почався, бо було багато звернень.

Ми бачили динаміку того, як наші молодята одружуються у Франківську. Людям зручно було не чекати й вони їхали. Звісно, ми не можемо змагатися з Івано-Франківськом, адже це обласний центр і населення велике. Але все-таки на Калуш, на Долину, Рожнятів, куди ближче їм їхати ніж до Франківська, ми розраховували.

І десь з її ініціативи, та за погодження керівництва області було прийнято таке рішення — Калуш може бути учасником. І вже тоді обговорювалися саме деталі з приводу того, хто саме стане організатором. Нам було дуже приємно, адже в принципі спочатку навіть у нас не зовсім поєднувався парк культури й проєкт. Але це мало бути комунальне підприємство. До того ж ми маємо, чудові локації  в парку для проведення виїзних церемоній. Це також достатнє джерело доходу, що важливо, бо ми дотуємось і з міського бюджету. Для нас це було важливо, щоб ми мали змогу заробляти не тільки пів року, доки працюють атракціони, а й загалом, круглий рік. Нас розглянули й почалася ця тісна співпраця.

Як взяти участь у проєкті?

Процедура проста – молодята звертаються до організатора, тобто до нас, з наміром одружитися. Укладається типовий договір, він один для всіх на території України. Він про укладення шлюбу по скороченій процедурі й рамках даного проєкту і вже відповідно ми оформляючи всі документи передаємо їх у відділ ДРАЦС для проведення реєстрації.

Це зручно, швидко і загалом.  “Кохайте — а про документи подбаємо ми” не дарма слоган даного проєкту, і не тільки в Калуші. Нашим нареченим достатньо тільки наміру і бажання, а все решта оформляємо і робимо ми.

А як змінилася динаміка? Як було до повномасштабної війни і як після її початку?

Спочатку не було жодних дзвінків. Люди швидше за все вирішили перечекати. А коли зрозуміли, що треба жити далі, то до нас почали звертатися. Часто почали телефонувати, звертатися у відділ ДРАЦС. Спочатку шлюбів не було. Але згодом уже, потрошки, ми повернулися в роботу. Не було в принципі так багато «наших», тобто калушан чи з району. Почали потрошки звертатися приїжджі. В когось уже було заплановане весілля, хтось вирішив не чекати. Ми мали багато пар. Були й з Маріуполя, і Ірпінь, і Донецьк, і Луганськ, і Харків. Я дуже добре пам’ятаю історію одного молодого юнака, який казав “Я тікаю від війни вже вдруге. Свого часу я переїхав з Луганщини у Київ. А зараз довелося знову, але вже з Києва”. Це був хлопчик з Києва і дівчинка з Ірпеня. І вони не знали на скільки довго тут затримаються. Дякувати богу, я слідкую. Деколи маю зв’язок з нашими молодятами у соціальних мережах, то ця пара вже вдома. Київщина дякувати богу вистояла і все добре.

Ви з усіма парами підтримуєте контакт?

Буває, що ми обмінюємось фотографіями. Буває, що вони підписуються на нашу соціальну сторіночку. І десь я бачу їх в стрічці новин. Це приємно. Чи їхні фото з реєстрації. А зараз, враховуючи, що проєкту 3,5 роки, то приємно бачити народження уже навіть і їхніх дітей. Я завжди у стрічці впізнаю наших наречених. Навіть якщо не завжди пам’ятаю їхні імена. Ну а калушан то і взагалі зустрічаємо по місту з колясками.

Пам’ятаєте першу пару проєкту?

Пам’ятаю перші. Їх було дві.

Ми дуже швидко увійшли в проєкт. Якось «вже й бігом». Ми дуже хотіли встигнути до кінця 2018 року. 7 грудня, на День місцевого самоврядування, ми зробили величезну і помпезну реєстрацію у палаці культури “Мінерал”. Була наша калуська пара і ще одна пара з Львівщини. Вони нам казали – все буде добре, що все вдасться. І додавали: “ви дуже хвилюєте, а ми взагалі ні. Ми просто хочемо одружитися”.

Було багато гостей, до нас було запрошено керівництво з області. І після закінчення офіційної частини  у фоє уже були готові декорації й фуршет, до зали з обох сторін одночасно заходили наші наречені… Найбільше напевно хвилювалася Ірина Григорівна, бо я то документи зробила, підготувала, а їй ще проводити церемонію. Моменти хвилювання як з першою реєстрацією, так і з кожною ювілейною, як виявилось нікуди не зникають.

Чому, до речі, коли просто подаєш заяву на одруження у ДРАЦС, доводиться чекати місць? Ви не вважаєте, це пережитком радянщини?

Тут мова точно не про складнощі. Направду місяць чекати не треба. Документи робляться швидко. Це, мабуть, більше про можливість підготуватися. До весілля, до церемонії одруження. Замовити плаття, приміщення, покликати гостей. В кожного по різному, різна мотивація. Подати спершу, чи приготуватися спершу. А буває складно за один день скільки всього організувати. Наприклад коли ми готуємось до ювілейних реєстрацій, то ми самі ще не знаємо, яка пара і коли стане ювілейною. Але намагаємось приготувати щось цікавіше. Тобто щоб це був чи якийсь виїзд, чи якийсь цікавий музичний супровід. Кожну пару ми стараємось здивувати чимось іншим. І зазвичай наші наречені про це не знають. Всіх тонкощів і сюрпризів реєстрації ми їм не розказуємо. Тому буває складно..

Але ми навчились вже співпрацювати швидко і з декораторами й організаторами з приводу того, щоб це зробити от сьогодні й на завтра.

Яка найбільша кількість пар була протягом одного дня.

Мені здається, п’ять пар.

Яка була найекстравагантніша, найцікавіша пара?

З 600 пар виділити когось окремо буде дуже важко. Уявіть собі — 600 пар, це 1200 людей і кожен зі своєю історією. І всі вони закарбовані в  цьому проєкті. Але я дуже добре пам’ятаю одну пару. Нашому нареченому було 81, а нареченій 76. І я дуже добре пам’ятаю як на реєстрації вони не чули Ірину Григорівну. Не в плані глухоти. Їм просто не треба було чути. Вони взяли один одного за руки на початку і так само за руку потім вийшли з ДРАЦСу. Добре пам’ятаю, що після того я прийшла додому і сказала своєму чоловіку “я хочу, щоб через 50 років, ти отак само тримав мене за руку”. Вони  для мене стали особливими. Це була пара з Долинщини. Вони прожили багато років разом. А у в такому «золотому» віці все-таки вирішили узаконити. Це десь, мабуть, більше про “піклуватися одне про одного” ну і звісно справжня любов.

Яке одруження було найекстремальнішим?

Мабуть, Колесо огляду. Це було екстремально і для Ірини Григорівни й для молодят і для фотографа, який ловив ці кадри. Правда для наречених то був швидше не страх, а хвилювання через особливий день у їхньому житті. А у нас через те, що ми не знали чи їм сподобається. На той момент Колесо вже якраз було оновлене й відреставроване. Тут тепер не тільки можна подивитися на парк з висоти пташиного польоту, але й створити сім’ю.

Я не знаю які нас ще можуть чекати випробування… ковід, війна, гіршого не придумаєш, але я можу сказати одне, що ні те, ні інше, ні страх перед Колесом огляду, коханню не завадять.

А шлюби з іноземцями були?

Були, за всю історію «Шлюбу за добу» було зареєстровано 60 шлюбів з іноземцями. Що цікаво це були не тільки чоловіки, а й жінки також. В основу, звісно з ближніх країн Польща, Молодова, Чехія, була Італія й Грузія, у мирний час були ще і Білорусь та росія.

Що для вас любов і що для вас є сім’я? Що побажаєте молодим людям, які прочитавши нас захочуть зареєструвати шлюб за добу, або вже про це задумуються?

Любов, це коли з двох сердець виростає щось одне  і спільне. А з цього одного і спільного виростає сім’я. Яка переходить в розуміння, напевно, що одне без одного жити не можна. Що це дійсно такий взаємний союз, в якому вже можна створювати продовження роду, розвивати себе в стосунках. І я бажаю, щоб ті наречені, які ще будуть звертатися у наш проєкт, знаходили одне в одному те, чого їм не вистачає. І “шлюб за добу” створювався міцним і на вічне кохання.

Остап Микитюк