Війна змусила сотні тисяч українців покинути рідні домівки. Когось доля закинула в більш безпечні регіони України, а хтось опинився дуже далеко від свого дому. Наша сьогоднішня героїня родом з Калуша, проте фактично усе своє життя прожила у Харкові. До війни вона працювала в одному з найбільших видавництв країни, займалася розробкою інклюзивної літератури для дітей. А потім настало 24 лютого. І волею випадку вона опинилась у Франції.
Інформатор поспілкувався зі Світланою Коваль про війну, французьку ментальність і відчуття безпеки.
Ділимося з вами цією історією.
Привіт, Світлано, як тебе застала російсько-українська війна?
Як і для мільйонів українців, 24 лютого мав бути для мене звичайним робочим днем з купою важливих та невідкладних справ. Але прокинувшись від вибухів й відігнавши думку, що це просто феєрверки, я якось чітко і ясно усвідомила, що так, як раніше вже не буде. Це якесь таке холодне та пронизливе розуміння, яке просто “зчитуєш” з простору. Не знаю як це пояснити, зі мною таке вперше. Потім дзвінки друзів, якісь безглузді слова “Розпочалася війна”. Хіба таке можливо у 21 сторіччі?! Виявляється, що так. А далі… Я лягла спати, розуміючи, що мені знадобляться сили. Саме в ніч на 24 лютого я майструвала букет із сухофруктів (моє хобі), який так і не вдалося віддати замовниці. Він досі стоїть на кухні у Харкові у своїй незмінній красі й став моїм особистим символом стійкості та незламності України. Здається, це єдина річ, яка не зазнала змін і якось мимоволі зв’язує мене з тим життям “до”.
Звичайно, ніхто з нас не був готовий до такого перебігу подій, але та максимальна концентрація та мій холодний розум давали чітку команду: я повинна вивезти свого сина на безпечну територію. Так вже склалися обставини, що зробити це вдалося тільки на десятий день від початку війни. Жодного дня в бомбосховищі — усі 10 днів на 7 поверсі з правилом двох стін! І знаєте, коли в місто залітають ворожі бомбардувальники й скидають на житлові квартали бомби, твої наміри ще більш кристалізуються і не має жодних сумнівів на рахунок “а що ж робити далі?”. Ловила себе на думці, що багатоповерхівка схожа на картковий будинок і ти радієш, що цього разу він вистояв. Але комусь водночас не так пощастило, як тобі. Для мене це було вирішальним, бо це поза межами людяності.
Як ти евакуювалась?
Обравши найбезпечніший спосіб евакуації — потяг, ми із сином дісталися Західної України. Це окрема історія з нелюдським відчаєм, ворожими літаками над головою, залишеними дитячими речами та візочками на пероні. Це суцільний біль, жах та сльози. І саме тут концентруватися та працювати зі своїми емоціями було найскладніше, але конче необхідно. Або ти потрапляєш у вкрай переповнений вагон і рятуєшся, або повертаєшся назад у своє особисте пекло.
А як ти опинилась у Франції?
Спершу ми з сином дісталися рідного Калуша, згодом Польщі, а потім вже і Франції. Я та людина, яка навіть у чомусь дуже поганому завжди вбачає гарне. І той приклад безкорисної людяності та щирості, який траплявся нам на всьому шляху слідування, був просто необхідний для нас і, особливо, для мого сина Іллі. Це було таке могутнє «щеплення доброти та віри», яке, упевнена, залишиться з ним на все життя. Навіть тільки заради цього нам потрібно було це все пережити.
До речі, які твої перші враження про цю країну?
Звичайно що, я була зачарована цією дивовижною країною. Я тут опинилася вперше в житті. Мені імпонує її легка та творча натура, якась неквапливість та романтичність, вишуканість архітектури та багата культурна спадщина. Всі знають девіз Франції – “свобода, рівність, братерство” – і він так само має відклик у моєму серці. Французи неймовірно привітливі та чутливі люди, тому я одразу відчула себе, як то кажуть “у своїй тарілці”. Місцеві обожнюють літературу та навчання, дуже дбайливо ставляться до книг і понад усе люблять свою мову та все, що пов’язано з Францією. Ось саме цим ми дуже і схожі! Вражає те, що французи вміють насолоджуватися життям, ніколи нікуди не поспішають і приймають їжу у чітко відведені для цього години. Тут, напевно, можна у них повчитися, але ось з графіком споживання їжі особисто у мене не складається))) Ще один факт, який нам обов’язково потрібно перейняти – це спорт, завжди й всюди. Такої кількості людей, що піклуються про своє здоров’я я досі не бачила. Але результат очевидний — тривалість життя – 81,09 років (12-е місце у світі), зокрема для чоловіків цей показник склав 77, 91 років, жінок – 84, 44 років. У Франції ви рідко зустрінете літніх людей з похмурим виразом обличчя чи надмірною вагою, або ж тих, які не мають якогось заняття, будь то звичайне хобі чи членство в асоціації.
Чи не з’явилося у тебе відчуття, що ми з ними дуже різні або навпаки, однакові?
Ми дуже різні, це однозначно. Починаючи від ритму та розпорядку дня, кулінарних вподобань, закінчуючи віросповіданням. Але хочу підкреслити, що схожість між нами в головному — в людяності, щирості, відвертості. Коли є такий єднальний фундамент, то будувати відносини вже на порядок легше. У Франції купа речей, які були б доречні на теренах України. Я впевнена, що після Перемоги українці талановито втілять все те найкраще, що змогли побачити по всіх куточках світу.
Тебе, мабуть, щось дуже здивувало?
Так, є такі речі, які дивують і чесно кажучи шокують! До прикладу, я відправляла поштою валізу сину в Прагу. Недешеве, прямо скажу, задоволення, і як результат, квест під назвою “Шукай свою валізу по всій Празі”. А кур’єр просто блокує всі номери, з яких ти дзвониш. Тому слоган Нової Пошти “Доставка майбутнього” – це вже не просто слоган. Це місія! Сподіваюся, що європейці готові до покращень з боку України. Бо нам таки є що запропонувати!
Взяти, наприклад, банківську систему – відкрити рахунок, отримати картку, зробити поповнення чи переказ – ще та задача із зірочкою! Непомірно багато часу та рухів. Допоки в банку зробили один пункт з усього перерахованого, я щебетала про наш Моно Банк. “Parfait” (чудово) – тільки й було чутно. “А ви продвинуті. У нас такого не має”. І це ще я не дійшла до “потрусити картками й гроші моментально перекинуться”.
У медичній сфері також є купа нюансів, до яких ми не звикли. Ми не розуміємо, як можна місяцями чекати черги на звичайний рентген чи похід до стоматолога. Нам важко пристосуватися до цього ритму та прийняти ці правила. Ми просто звикли інакше. Наразі у Харкові, який щоденно обстрілюють, можна без перешкод записатися на будь-які обстеження та потрапити до найкращих спеціалістів. І це все у стані війни. На мою малесеньку скаргу щодо зуба, мій стоматолог надав негайну консультацію у месенджері, а згодом перетелефонував і розписав чіткий план дій на будь-який перебіг подій з урахуванням мого територіального розташування. Українці, ви неймовірні й непереможні!
Світлано, чи хотілося б тобі зараз повернутися в Україну?
Звичайно, мені б хотілося повернутися у вже рідний Харків. Але я розумію, що спокійно там ще скоро не буде. Тому вимушена залишатися на безпечній території, щоб мати можливість забезпечити хоча б себе і свою дитину.
Ну і на останок, що побажаєш нашим читачам?
Не зважаючи на обставини, які складаються у вашому житті, ніколи не втрачайте віри та оптимізму, накопичуйте світло в собі та діліться ним з оточуючими. Цінуйте кожен день та невпинно йдіть до перемоги.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com.
Остап Микитюк
