Навіть після гучного приєднання Лохвицької громади до ПЦУ її не реєстрували два місяці. Та як громада долає перешкоди, створені московськими лобістами?
Розповідає Інформатор, покликаючись на Укрінформ.
Мама загиблого захисника із Лохвиці Полтавської області Валентина Лисенко поділилася наболілим: у Благовіщенській церкві УПЦ наче б то не МП в неї відмовилися брати панахиду за загиблого сина, бо він, мовляв, “братовбивця”.
“А ще над нашою хатою наче сім’я журавлів летіла… А один почав кружляти-кружляти над нашою хатою. Я думаю, може то мій Юрко? Синочку, серденько моє, хоч би обняти, хоч би доторкнутися до тебе разочок, запах твій відчути”, — плаче Валентина.
“Я прийшла панахиду занести, а вони кажуть, то він же братовбивця…, — каже Валентина. Та ж він Батьківщину захищав…”
В церкві їй на це відповідали, що він людей вбивав.
Ділиться своєю історією й матір загиблого Юрка Лисенка, хлопця з містечка Лохвиці, що на Полтавщині:
“Мене таксист тоді, як побачив мій стан, повіз до української церкви Іоанна Хрестителя. Тут мене стали обнімати, пригорнули (знову плаче)… Хоча з тієї церкви МП почали казати, що я брешу. Бога в серці не мають — так обманювати. А я сина до кінця буду захищати, поки сили стане. Бо він не вбивця, він герой. А після того в місті почався рух за перехід громади Благовіщенської церкви до нашої, Православної Церкви України.”
Узагалі, славне містечко Лохвиця має свою автокефальну історію. Свою діяльність тут починав найкращий історик автокефалії — Іван Власовський.
“Тут, зазирнувши у місцевий краєзнавчий музей, я побачила унікальні фото місцевих храмів 20-30-х років минулого століття”, — ділиться журналістка Укрінформ.
Коли український народ ще не мав своєї держави, але мав автокефальну церкву, тут була й автокефальна парафія.
“А ще побачила фото духовенства після служби, коли сюди за два роки до ув’язнення, репресій та страти приїхав перший (невизнаний) митрополит Липківський (він об’їздив чотири сотні храмів, щоб привітати людей з духовною незалежністю)”, — додає журналістка.
У 1921 році в Києві було скликано черговий Собор, де мала проголошуватися автокефалія, туди приїхали понад чотириста депутатів Полтавщини. Багато учасників автокефального руху родом саме з цього краю, але сьогодні вони вже не в лідерах за числом переходів. Та однією з найгучніших історій стала ситуація у Лохвиці. Саме випадок із матір’ю загиблого бійця потягнув за собою відповідну реакцію — зібрання громади та рішення про перехід громади до ПЦУ. Та навіть після цього рішення справа не розвивалася. Нову громаду навіть не було зареєстровано.
КОБЗОН ТА МОСКОВСЬКІ ГОСТІ У ЦЕРКВІ НАЧЕ Б ТО НЕ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ
Поділилися роздумами й спогляданнями подружжя Плескачів: Єлизавета — уродженка цього краю та Гліб — фрілансер, а у недалекому минулому відомий столичний журналіст, який займався кримінальними розслідуваннями і добре дослідив процедури та порядок переходу до ПЦУ. Саме це робить його погляд дуже широким.
“На території нашої та ближніх громад Полтавщини понад чотири сотні газових свердловин. Тут видобувається 70 відсотків скрапленого газу України, — розповідає Гліб, — прямо чи опосередковано вони належали Новінському та іншим російським власникам. Прямо чи опосередковано Москва не давала тут розростися чомусь українському. Будь-які спроби зареєструвати громаду, отримати землю натикалися на величезний спротив. Як журналіст, який займався розслідуваннями, помітив, що тут у Лохвицю приїжджає уродженець містечка, начебто успішний бізнесмен, такий пан Ведмідь і привозить сюди Кобзона, вони обидва стоять у храмі Моспатріархату, дарують там у храм маленький іконостас. Отой начебто бізнесмен каже ще 2013 року, що буде повертатися до Лохвиці з Росії, збирає до ресторану своїх однокласників, багатьох з них перед тим своїм коштом одягає у костюми. Я вирішив поцікавитися, що то за бізнесмен, який цілого Кобзона возить на Полтавщину. А перед Майданом возив місцевих чиновників до Москви. Ну цей пан стійко тримав руку на пульсі, у тому числі релігійного життя. Я почав пробивати бізнес цього Ведмідя. Багато всього цікавого, але найцікавіше. Фірма-пустишка, його помешкання недалеко від спорткомплексу, де Путін займався тенісом. Що ж то за фігура така, що цілого Кобзона в маленьке містечко привозить? Після вторгнення він їздити сюди припинив. А недавно він набрав одного з наших активних членів громади, вони разом зростали, і м’яко попереджав не рухати Моспатріархат. Тобто, той храм відверто виховували там, як саме Московський патріархат. Мені було цікаво спостерігати за глибиною проникнення і як технічно росіяни заходили в наше місто. Наприклад, є каплиця на кладовищі, і коли везуть загиблого героя, вона чомусь весь час зачинена, щоб в храм не заносити. Хоча про загибель військового зазвичай знає все місто.”
СВЯТА НЕДІЛЯ ІЗ ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ
Журналістка Укрінформ в неділю прийшла до храму ПЦУ. Спочатку це була церква Київського патріархату, а після Томосу храм ПЦУ. За період вторгнення парафія збільшилася: сюди перейшли люди, які були у Московському патріархаті у Благовіщенському храмі МП, громада якої доєдналася до ПЦУ тільки після ситуації з військовим.
Група вірян, яка ідентифікує себе лише з МП, Благовіщенський храм залишати відмовилася, а ті, хто прагне духовної свободи, моляться у храмі на околиці містечка.
“Обстановка тут тепла, родинна. Жінки, які стоять за свічним столиком кажуть, що фермер привіз меду, то вони будуть ділити. Тут дуже відчувається саме дух християнської родини. В храмі у два ряди стоять лавки, те, що я давно обстоюю, літнім людям має бути де сісти під час служби”, — ділиться журналістка Укрінформ.
Перед початком служби їй вдалося поговорити із тими, хто належав до громади Благовіщенського храму і був на зібранні під час переходу її МП, яке відбулося 4 червня.
“Я давно віруюча людина, — каже фермер Володимир Зінченко, який під час переходу був головуючим на зборах, — і я розумію, що добра від Московського патріархату не буде. У 1990 році, ще коли був головою колгоспу, допомагав реставрувати церкву Благовіщенську, тоді вона була РПЦ, інших не було, а потім вона стала Моспатріархатом. Я багато допомагав церкві МП, я вкладав в неї. Вони зараз кажуть, ми, мовляв, є українською церквою, ми почали говорити українською мовою. Я кажу: а душа у вас — українська? А віра у вас у нашу країну, нашу армію, нашу перемогу є? Ми пам’ятаємо, як Онурій не встав у Верховній Раді, коли поминали загиблих в Іловайському котлі. Ну ми ж всі бачимо, як Кирило щодня благословляє російську зброю. Більшість людей не хоче Московського патріархату. Освячення Пасхи, коли туди прийшло кілька десятків людей — показник, до них не пішли освячувати великодній кошик. А у нас було море людей, хоч цей храм на околиці міста, і влада колись свідомо дала землю на задвірках.”
“Я ходила в цю церкву Моспатріархату, в собор у центрі, — каже дружина військовослужбовця Юлія Говоруха, — бо це поруч із моїм будинком, там я хрестила дітей. Після початку війни я пам’ятаю, що стою там на службі зі сльозами, бо щодня новини про вбивства. Вони мене запитують: у вас щось трапилося. Я кажу: у нас у всіх щось трапилося. А вони не розуміють. Таке враження, що їм це все не болить. А моя дитина каже: мамо, я не хочу сюди йти, тут моляться російською, ми нічого не зробили поганого росії, тато на війні, чому ми молимося тут. Це зрозуміла навіть моя дитина.
А вони? Нехай у 2014-му не розуміли, що відбувається. А як не зрозуміти після лютого? Вони всі там начебто приємні люди, непогані. Але я абсолютно не відчувала співчуття країні, армії. Неодноразово було, що загиблих героїв не заносили в капличку на кладовищі. Бо перед похованням у нас заносять до церкви. Батюшка каже, мовляв, нас не просили відчинити. А ви хіба не знали (зазвичай Лохвиця на колінах зустрічає тіло загиблих земляків), що буде похорон? Чи не хотіли знати? Капличка має буди відчинена завжди.”
“Я народився і живу тут, можна сказати абориген, — сміється депутат райради Анатолій Білан, — настрої на Полтавщині такі ж, як по країні. Моспатріархату, як структурі, не має бути місця на нашій землі. У цьому заважає відсутність закону про заборону МП. Саме законодавчі прогалини тягнуть проблеми. У Лохвиці було зібрано півтори тисячі підписів за перехід громади Благовіщенського храму. Народ зрозумів, що то другий рік дев’ятирічної війни, яка триває більше ніж триста років. І Моспатріархат — одна з причин цієї війни, що ми довго гралися у толерантність. Я не знаю, чи буду депутатом, чи залишуся живим, але ми повинні зробити це, навести лад із духовною незалежністю. Державна служба з етнополітики та свободи совісті дала чіткий висновок, вони не перервали зв’язку із Моспатріархатом. У Криму немає жодної церкви ПЦУ, в Бердянську їх тупо приєднали до РПЦ. Іншого варіанта, ніж той, який ми йдемо, немає. Наше містечко — центр ОТГ, до якого доєднана певна кількість колишніх сільрад. І з усієї ситуації зрозуміло. У нас повинна бути своя церква. Щоб не велася пропаганда. Щоб люди знали, церква і може, і повинна виховувати людей у любові до свого народу.”
Про настрої вірян на Полтавщині розповів і нинішній настоятель, брат ще шести священників.
“Бачимо, що Господь дає людям і розум, і просвітлення, — каже о. Всеволод, — хоча й далі допомога промосковській церкві від влади у всьому. А ми завжди маємо долати перешкоди. Хоча все змінюється. Якщо перші дні після приїзду сюди я думав, аби мені витримати хоч місяць, то зараз край дійсно стає глибоко українським, прагне автокефалії та й парафія росте.”
Завітали журналісти Укрінформ і до храму МП: “Я заходжу в храм, де люди МП починають на мене сичати за непокриту голову. Швидко одягаю запропоновану хустку, але про себе думаю, що ми всі прощали б Моспатріархату фундаменталізм в одязі, традиціях, бажання служити лише церковнослов’янською мовою (вона теж може звучати українською, до слова), якби вони стали по суті українською церквою.”
За словами журналістки, у церкві вона впізнала одягненого у стихар колишнього голову РДА в Лохвиці часів Януковича Анатолія Заславця, він пономар у храмі. Такий досвідчений чиновник міг би підказати шляхи зближення двох громад — МП та ПЦУ, міг би підказати шляхи правильної трансормації громади у справжню українську. Але натомість, після гучної ситуації із військовим віряни МП почали спротив рішенню: писали листи-обурення в Полтавську ОДА. А благодійник Ведмідь узагалі почав погрожувати учасникам зборів про перехід.
Дорогою до краєзнавчого музею Гліб Плескач, уповноважений на зборах, розповідав журналістам, що вже другий місяць немає жодної відповіді із обласної адміністрації.
“Розумієте, Лано, вже на етапі завірення підписів після голосування нам місцеві нотаріуси відмовилися це реєструвати, — розповідає Гліб, — мер містечка казав нашому фермеру, героїчній людині, який в часи війни взяв найактивнішу участь у створенні тероборони, що, мовляв, готовий закластися на ящик кон’яку, що вас, як нову громаду, не зареєструють в ОДА. Вже два місяці минуло, справа не зсунулася. А я хочу не лише оформити громаду, а я показати Полтавщині, що це все можливо.”
Пізніше анонс матеріалу вже з’явився на фейсбуці, і мав близько пів тисячі репостів. Ірина Удовіченко, керівник Департаменту культури, запевнила, що громада буде зареєстрована і що затримка була викликана листами лохвинчан, прихильників «МП», тож вони мусили перевірити всі обставини.
Віталіна Костів
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
