17 серпня Інформатор публікував матеріал про нещасний випадок із дітьми, що трапився 22 серпня 1995 року на шахті “Ново-Голинь” поблизу Калуша. За дивним збігом обставин наша розповідь цієї історії отримала несподіване продовження. До нас звернувся чоловік, що як виявилося, був одним із хлопчиків, які отримали численні опіки тіла внаслідок запалювання бочок на цій шахті. Тож сьогодні у 29-ту річницю від нещасного випадку поблизу шахти “Ново-Голинь”, з його дозволу почнемо розповідати деталі того серпневого дня 1995 року.
Ділиться Інформатор.
Цим чоловіком є Василь Гурак, якому на момент нещасного випадку було всього 10 років. У нього залишилася газетна стаття присвячена цій історії поблизу шахти “Ново-Голинь”. Вона цінна тим, що в ній детально описуються події того дня і тривале лікування хлопчиків. Ба більше наведено імена осіб, які брали участь у порятунку та реабілітації маленьких хлопчиків із Калуського району.
До теми — “Сірка кинулася і бочки спалахнули” — історія нещасного випадку біля шахти “Ново-Голинь” у 1995 році
У коментарі Інформатору, Василь Гурак зізнався, що не пам’ятає подій того дня, адже пройшло вже 29 років:
“Я той самий Василь, який там попікся. Деталей я вже і не пам’ятаю. А сталося 22 серпня. На днях (саме сьогодні, – ред) буде 29 років”
Чоловік не пам’ятає, а періодика того часу це добре зафіксувала. Даний матеріал написав журналіст Петро Шевчук для газети “Галичина”. Подаємо оригінал тексту за 23 грудня 1995 року, що буде перегукуватися із нашими коментарями:
“Ці цистерни , чи як, їх називають бочки стояли за селом бозна відколиКажуть, ще з тих, пір, як тут починали зводити обʼєкти нової шахти «Пійло». А потім ті, що будували, вступилися, а про цистерни, як це у нас часто буває, забули. Ось вони й того дня гріли до спекотного серпневого сонця свої боки. Та діти, які пасли біля них корів, ще й під однією, чи ненайбільшою розклали вогонь.
Цистерна, в якій була якась смолиста маса розлютилася якраз тоді, коли шестеро пастухів знаходилося біля неї. Вдарило. Ще й зашипіло. Мить — і дітлахи опинилися в хмарі чорного їдкого диму. Вони перелякалися і минулися щодуху почали втікати. Але темно-червоні хвилі вогню доганяли захеканих хлопчиків уже далеко від цистерни і лизали їм, спини, руки, ноги, а Василькові Гураку, який озирнувся, ще й обличчя. Хлопчина запищав несамовито і розпластався у калюжі, яку відчув під ногами. З головою. Ця мить мабуть, врягувала йаго від найстрашнішого.
Назарко Яцук був серед усіх найменшим — другий клас. Але, оринившись в густому диму не розгубився і теж дременув за друзями. Падав. Підводився і продовжував бігти. Десь тут поруч його дідусь. Де він? А вогонь, як з пащі злого змія: дмухав у плечі і наче бавився маленькою жертвою. І Михайлик Климишин, хоч уже старший — восьмикласник, піднімав руки, важко дихаючи, ніби розгортаючи чорну палену. Здається, з неї не вибратися…”
У попередньому матеріалі про цю історію, ми писали про чоловіків, що були поруч, скидуючи на машину сіно. Чоловіком, що розпочав рятувальну операцію хлопчиків були Роман Дутчак, Ігор Жекало та Роман Олійник. Далі витяг із газети:
Ромко Олійник та Ігор Жекало, коли Роман Дутчак, скинувши з свого КамАЗа солому, ладував усіх пʼятьох в кобіну аби відвезти до лікарні, ще сяк-там трималися: іх контакт з вогнем не був критичним. А ось ті троє… Роман зціпивши зуби крутив кермо, обминаючи вибоїни і просив Бога аби якнайшвидше добратися до асфальтівки: діти кричали, бо кожна ямка викликала нестерпний біль. Дутчак як міг заспокоював їх. А в самого в горлі — спазми. Особливо наводило жах обличчя Василька, чорне як вугіль.
“Врятуй їх, Боже” — безупинно шептав Ромам під’їжджаючи до лікарні. Може, ці слова були сказані у добру хвилину. А надалі майже всі чотири місяці боротьби за життя хлопчиків з уст причетних і не причетних до їх лікування людей не сходило імʼя Боже. У церкві, в лікарні, вдома.
…З райлікарні, куди підʼїхав вантажівкою Роман Дутчак, дітей “швидка допомога” примчала до міської лікарні у Підгірках. , Василька, Назарчика і Михайлика одразу вхопили в реанімаційне відділення. Рочика та Ігорка, легших — у хірургічне.”, – витяг із газети Галичина за 23 грудня 1995 року
Мати Василя Гурака – Людмила дізналася про нещасний випадок від своєї старшої доньки, яка навіть не мала сил про це сказати, а відтак після повідомленого втратила свідомість:
Про те, що сталося з моїм сином, я дізналася від старшої доньки, дев’ятикласниці Лесі. Вона там пасла корову — нашу, а Василько —дідову. Прибігла, заледве заворушила губами: “Мамо, Василько попікся” і зомліла. Не пам’ятаю як добиралася до Калуша. А там вже інші мами… Світлана впізнала свого, Оксана. А я не впізнаю. Боженьку, та ось він, весь чорний, і обличчя. Заліплене смолою, болотом.
“Васильчику мій”, — припадаю до нього, вмиваюся сльозами. А він лише стогнав: “Мамо, я пити хочу”.
А коли вийшла з палати, то він по-дорослому просив лікаря: “Скажіть моїй мамі, що я буду жити. Робіть все, що можете, я буду терпіти, лишень аби моя мама не плакала”
Петро Шевчук на сторінках “Галичини” писав, що мало хто вірив, що попечені хлопчики виживуть, але увесь Голинь, найближчі села та Калуш підносили молитви до Бога за здоров’я хлопчиків:
У тій же калуській лікарні в реанімації Михайлик Климишин, не звертаючи ні на кого уваги, безустанно молився. Вголос. Скаже кілька речень з молитви і зупиниться. Хлопчики їх повторять, і він далі продовжує. Медсестри сплескували руками: “Боже, як діти моляться!…” і теж плакали: мало хто тоді вірив, що вони виживуть.
Увесь Голинь, навколишні села та місто Калуш об’єдналися у молитві за здоров’я та порятунок хлопчиків:
А молитву діточок, що потрапили в біду, вже підхопило все село. Тон задав молодий голинський священик отець Володимир. Перед кожною Службою Божою (не тільки в голинській церкві, а й у двох інших селах, де він відправляє богослуження) звертався до людей:”Парафіяни! Помолимося за діточок, що зараз в критичному стані. Аби їм Бог допоміг вижити, аби вони з Божою поміччю виздоровіли”. Служба Божа за маленьких страждальців відправлялася і в навколишніх селах і в Калуші. Більше того, отець Володимир звернувся до парафіян, аби-хто скільки може допомогли сім’ям, в які прийшло гере. Депутати на своїх округах збирали, гроші. Не відмовляв ніхто.
Батьки розчулені тим, що стільки людей простягли їм руки допомоги. Ділилися чим могли вчителі школиі в Голині, де працює Люба Гурак, прохідники “Шахтбуду”, з якими опускається в підземелля Василь Гурак, геологорозвідники експедиції, де працює Михайло Климишин. А ще збирали окремо гроші в класах. Ба, не лише в Голинській школі: прийшли посланці з Копанківської, розшукали батьків передали. Профкоми організацій проявили щедрість.
Була підтримка і чимала. Оксана Климишин (це сталося другого дня після того як хлопчиків доставили у реанімацію) була вражена, коли побачила скількох чоловіків біля палати.А вони всі — з Михайлової роботи, прийшли здавати кров. Потім такий візит повторили хлопці з Василевої шахти. Постаралися і для Назарка.
Фінал історії опублікуємо згодом…
Ярослав Куцій
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
