“Видиш чоловіче? Захотілось тобі… Канади?”: як німець вчив вихідців із Калущини української мови за океаном — Частина 1

Нам вдалося віднайти відверті спогади Василя Романюка із Небилова, який разом із батьками та першими людьми із Небилова емігрували до Канади. Саме вони стали осердям формування української етнічної діаспори у Канаді, що зараз є чи не найбільшою у світі. Це буде дуже відверта історія подорожі перших галичан за океан у пошуках кращої долі. Картання, жаль та сум за рідною землею, спогади про “щебетання пташок, де пишна Лімниця своїми филями розвеселювала молоде серце до безміри” та  освоєння нових земель, за які платили по 10 доларів, а по факту вони отримували їх безкоштовно – усе це і не тільки у нашому історичному матеріалі

Поринає в історію Інформатор.

Досить унікальні спогади перших емігрантів до Канади із Небилова знаходимо у восьмому номері газети “Правда” за 21 травня 1939 року. Автором статті є такий собі Василь Романюк, який стверджував, що є одним із тих людей, які першими із Калущини поїхали на нове місце життя до Канади.  Статтю знаходимо під назвою “Спомини переселенця. Як я учився в Канаді читати і писати по українськи”. Вона настільки велика, що не вмістилася на шпальтах одного номера. Видно, що чоловік дуже хотів розповісти про свою подорож, ба більше про те як вивчав українську мову за океаном.

Першими галичанами із Калущини, які у вересні 1891 року ступили на кандську землю були Василь Єлиняк та Іван Пилипів. Втім з ними був ще третій товариш – Юрко Паніщак, але того доїхавши до Освеницима у Польщі не пустили жандарми, бо мав лише невелику суму грошей – 120 ринських. Тому той повернувся додому, а Єлиняк та Пилипів продовжили подорож та стали першими людьми із Калущини, яким вдалося доплисти до Канади.

Далі подаємо вам оригінал текстових спогадів Василя Романюка із газети “Правда” за 21 травня 1939 року:

“Може декому з читачів смішно стане поглянувши на цей заголовок. От не мав про що писати подумає собі дехто. Та я таки рішився написати цей мій спомин, а ви не лінуйтеся його прочитати, бо найдете в ньому чимало інтересного, що розяснюе неодне із життя наших перших імігрантів у Канаді. Поки зачну росказувати про мою науку в Канаді, то вперед скажу пару слів про мій приїзд до Канади.

В 1892 році, отже понад 47 років тому, я виїхав з моїми родичами із села Небилова, повіт Калуш, до Канади, Мені було тоді сім років. Я є одним із тих перших українських поселенців у Канаді, що про них писали професор Іван Боберськнй в календарі Канадійського Фармера з 1937 року і о. П. Божик у своїй книжці „Церков Українців в Канаді”.

Нас приїхало в той час сім родин: Михайло Романюк (мій тато), Михайло Ілиняк, Йосиф і Антін Пайш, Никола Тичковський, Дмитро Візнович і Василь Яців.”

Далі чоловік розповідає як розпочиналася подорож його родини до Канади і про картання батька з боку його матері за те, що вони поїхали у чужу країну за бог-зна скільки тисяч кілометрів кілометрів. Спочатку було цікаво, до моменту потрапляння у “…безмежну пустелю та між високі гори, ліси, озера”:

День був погідний, як ми висіли з корабля в пристані Квебек. Там переночували й на другий день виїхали залізницею до Вінніпегу. Поїзд мчав скоренько на захід. Ми залюбки гляділи на канадійські лани, фермерські будинки, пасовища і т. д., що виринали й скоро щезали з людського ока. Та не довго ми тішилися тими видами. За короткий час поїзд загнався в безмежну пустиню, між високі гори, ліси, озера, мочари, де все виглядало дике й непривітне. Моя мама зачала докоряти батькові кажучи: “Видиш, чоловіче? Захотілось тобі якоїсь Канади, видиш, яка то Канада? Десь зайдемо в безкраю пустиню, що й ворон костей не винесе. Хто тут годен жити й що тут будемо робити?”…

І серце моєї мами та батька краялося з болю на вид тих диких околиць. Вони спогадували собі про рідну землю, де прекрасні овочеві дерева й збіжжя, де квіти й щебетання пташок, де пишна Лімниця своїми филями розвеселювала молоде серце до безміри. Таку саму тугу відчувала й решта наших подорожніх. На другий день та сама пустиня; на третій та сама. Що поглянь через вікно, то все те саме.

Четвертого дня десь коло полудня зачали меншати гори, ліси, щораз то менше було видно озер. Показалися широкі степи провінції Манітоби. Тут трохи туга із серця спала. Нараз кондуктор закликав: „Виннипеґ” і за хвилину залізниця стала. Ми висіли з вагону на маленькім залізничім двірці. Нас негайно стрінув якийсь німецький агент, що вмів говорити по українськи й велів іти за собою до Еміграційного Дому: Подорозі англійські фотографи брали з нас знимки. Я тоді не знав ще, що то за скрипки ставили напроти нас. Питаюся зачудований мами. “То, синку, нас фотографують” була відповідь. В Еміграційнім Домі не було ні ліжок, ні лавок; самі голі стіни й підлога, по котрих лазили непрошені гості. За стіною була кухня, де позволили нам варити їжу.”

Далі Василь Романюк розповідає, як вони оселялися та отримували землі у Альберті, а також як перший переселенець Василь Ілиняк, який роком раніше приїхав до Канади, дізнавшись, що його односельчани у Канаді, вирішив їх відвідати та порадив переїжджати у його сторону, де б вони працювали на роботі у німців:

Той сам агент, що завів нас до Еміграційного Дому, порадив татові й другим переселенцям їхати до Алберти на землю. Поїхали тато, Микола Тичковський, Антін Пайш і Михайло Ілиняк. Сіпіярська компанія в той час перевозила безплатно, де хто хотів, на вибір землі. В тім році щойно покінчили будову залізничого шляху з Калґар до Едмонтону й потяги ходили раз на два тижні. Тато вибрали фарму (говмстед), заплатили вписове 10 доляріз і за два тижні вернули по Вінніпегу. Через брак грошей не верталися на фарму до Алберти, бо всього лишилося їм 5 долярів. Пайш Антін і Никола Тичковський мали відповідну суму грошей, вернулися до Алберти на фарму й зачали господарити.

Тішилися, що в Канаді зісталн дідичами. їм самим було дивно, як то вони за 10 долярів дістали 113 моргів грунту. Вони навіть тоді не розуміли, що та земля навіть 10 долярів не коштувала, бо те, що платили, було лише вписове й на кошти для інжинірів, а землю діставали зовсім безплатно. За той час Василь Ілиняк, з нашого села, що виїхав рік борше до Канади і котрий дійсно був першим українським імігрантом на канадійськім континенті, що робив на полуднє від Вінніпегу в німців коло містечка Гретна, довідався, що ми приїхали з Краю. Негайно приїхав нас відвідати, а ще більше розвідатися про свою жінку в Краю. Він нарадив нам їхати в ті сторони на роботу до німців. Від нас поїхали: тато, Михайло Ілиняк і Дмитро Візнович. Василь Яців і Йосиф Пайш лишилися у Вінніпегу.

Після переїзду до містечка Гретна, що біля кордону із США, батьки Василя отримали роботу у німців. Втім, ця робота була важка, але необхідність отримання коштів для життя змушувала українців із Калуського повіту тяжко працювати, щоб прогодувати свою сім’ю. Малий Василь ходив до школи лише взимку, адже влітку кипіла робота:

Містечко Ґретна лежить близько 75 миль на полуднє від Вінніпегу, над самою американською границею. Недалеко того містечка тато дістали роботу в одного німця.  Був то чоловік строгий і не конче любив українців. В нього треба було тяжко робити. Його батько був старший чоловік, добродушний і мої тато з його батьком дуже любилися. Цей старий німець радив татові – стати в їх селі пасти худобу. На другий рік ми вже пастушили в німців і була це легча праця.

В полудневій Манітобі займали землі російські німці і жили по селах, так як і в Росії. Село, в якому ми пастушили, звалось Блюменфельд. Там я вперше зачав ходити до німецької школи. На другий рік для ліпшої платні ми перебралися до другого села Блюменгоф. Там пастушили два роки, а далі перебралися до третього села Алберталю, також пасти худобу, В усіх тих селах посилали мене родичі до німецької школи, бо англійських не було. Німці в той час вели свої школи під своїм власним зарядом і канадійські власти дали їм на це повне право. Наука відбувалася тільки зимовою порою, бо в літі кипіла праця в полі. Крім німецького вчили ще й латинської азбуки та тільки для адресування листів, бо канадійські урядники не розуміли німецького письма Й тому всякі листи й почтові пересилки треба було адресувати латинськими буквами.

В тих селах, де ми пастушили, траплялися німці, що розуміли українську мову ще з Росії, лише її так перекручували, що наразі годі було їх зрозуміти. Та згодом ми вже себе взаїмно добре розуміли. Але щодо письма, то хоч стріляй. Ніхто з німців не вмів ні читати, ні писати по нашому. А що мої родичі самі не були письменні, то не мож було листуватися із Старим Краєм через чотири роки. В Гретні, четвертого року нашого побуту в Манітобі, переселився один німець з Галичини — кравець. Називався Готліб. Говорив польською мовою і був католиком латинського обряду. Він умів прочитати й написати по українськи, але лише латинкою. Тато познайомилися з ним і ходили до нього як до свого рідного батька, бо тільки він один міг татові помогти, коли треба було письма. Раз тато дістали лист з Краю. Втіха велика. Є лист. Та щож, нема кому його прочитати, бо був написаний українською буквою. 1 чекав той лист на мене аж поки я не навчився читати й писати по українськи. І я навчився. Але як? Ось читайте далі. (К. буде).

Ось такою видалася перша частина нашої історії. Навчати маленького Василька допоміг німець-кравець із Галичини, який вмів читати та писати українською. Очікуйте на не менш захопливий фінал цих спогадів

Далі буде…

 

Ярослав Куцій

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08