Як виявиться пізніше німець лише читав українцям листи, а малий Василь слухав його читання. Втім, навчитися писати та читати українською йому вдалося самотужки. Як саме, читайте у фіналі нашої історії.
Поринає в історію Інформатор.
Початок історії — “Видиш чоловіче? Захотілось тобі… Канади?”: як німець вчив вихідців із Калущини української мови за океаном — Частина 1
Василь Романюк розповів, що до них приїхав чоловік із Галичини, який виписував газету “Свобода”. Саме із неї Василь навчався самостійно читати та писати, а як це було читайте оригінал його спогадів:
“В пять літ по нашім приїзді до Канади загостив до нас один наш чоловік. Писався Лакуста. Забув, з котрого він повіту. Цей чоловік приніс із собою кілька чисел американської “Свободи”. Лакуста перебував у нас довший час і, бувало, зимовою порою читав нам вечорами на голос згаданий часопис. Родичі радо слухали, а й я збоку заглядав і цікавився також читанням і мріяв про вивчення самому читати. Почуття любови до рідного письма в мене росло, та я не мав смілости просити Лакусту, щоб мене навчив читати по українськи. Коли вже Лакуста збирався від нас відходити, я просив маму, щоб випросила в нього одно число тої газети. Мама просила й він радо лишив мені не одно, а кілька чисел „Свободи”. Коли я дістав газету, то її шанував і вважав, щоб не подерти, бо знав, що другої не дістану. Тепер постановив учитися читати по українськи. Але як? Сам не втну тої штуки, а вчителя нема. Багато часу минуло, заки прийшла мені думка порівнувати букви, що в газеті, з латинською азбукою, яку я вже знав з німецької школи.
Далі розповідає, як він порівнював українські літери із відомими йому вже латинськими, які йому вдалося вивчити в німецькій школі в Канаді. Зверніть увагу як хлопчик старається та намагається навчитися рідної мови. Це була важка праця, але вона зробила його освідченою:
Зачав порівнувати, Беру латинське “А” і шукаю такої самої букви в “Свободі” та пробую вимовляти. Рівнається. Так відкрив я першу українську букву “А”. Значу її собі латинською буквою “А”. По “А” наступає „В”. Беру й пробую читати в слові за “б”, однак не підходить. Пробую вимовляти як “п” не підходить. Пробую ще інакше ніяк. Аж як прийшов до латинської букви “W” то побачив, що наше “В” є латинське “W”. І так дальше вишукую в газеті ті букви, що подібні до латинських і зазначую собі.
Таке напружене думання і порівнувания букв змучило мене чимало. Для відпочинку беру і оглядаю різні ілюстрації. Заглянув і на останню сторону, де були різкі оголошення. Побачив в однім оголошенню корову. Видно якийсь різник подав оголошення своєї різні й бажав собі при словах поставити малюнок корови. Приглядаюся словам того оголошення і між незрозумілими мені словами подибую і такі слова, що складаються із самих букв уже мені знаних з латинської азбуки. Слово корова я прочитав “копоба”. Думаю що то могло б означати. Годі додуматися. Питаю мами, та вони сміючись відповіли, що такого слова в нашій мові нема, Я не спочив. Пробую таки відгадати те слово. І стало мені в думці, чи це не буде корова. А тому що “р” і “в”подібні до латинського, трудно було, відразу відгадати. При відгадці слова корова, я переконався, що українське “р” відповідає латинському “г”, а українське “в” рівнається латинському „w“. Так цим разом знову відкрив нову букву й пробував її виголошувати в різких словах і виходило добре.
Цим способом повідкривав я всі українські букви, що були подібні до латинських. Та на цім ще не кінець. Приглядаючись українським буквам, я побачив такі: Д, Ш, Щ, Ч, Ю, Я, Ф і т. д. Пробував різних способів, щоб відгадати їх звук. Даремне. Зачав угадувати. Наприклад дивлюсь на слово “що” і пробую різно вимовляти “hо”, “dо”, “bо“ і т. д., аж поки не відгадав, Коли впевнився про правильний звук, що криється під буквою “щ”, ішов далі і так відкрив звуки всіх українських букв. Так навчився я читати по українська сам від себе, без чужої помочи і вказівки. Гірка то була наука й забирала мені часу по кілька годин денно, а деколи й увесь день. Вчився безупинно три місяці та кінець кінців таки навчився.
Після того як він навчився писати і читати він нарешті зміг прочитати листа, якого надіслали їм із рідного краю. Пізніше батько змусив хлопчика писати численні листи додому, списуючи велику кількість паперу. Хлопчик по 20 разів писав те, що йому диктував батько, хоч вже тоді розумів, що це можна написати більш лаконічніше:
Коли вже вмів добре читати друковане письмо, взявся студіювати писане з того листа з Краю, то вже рік лежав дома й родичі не могли довідатися про його зміст. Студіювання листа вже не взяло багато часу. Легко було догадуватись, бо писані букви були подібні до друкованих, а коли були трохи неподібні, наприклад друковане “т”, писане “д”, то тоді послугувався методою чергового відгадування.
Тяжко мені приводилося вчитись українського письма та ще тяжче стало по моїй науці. Батько перестали ходити до Ґретни до знайомого Готліба й запрягли мене до писання листів. Бувало прийде неділя чи свято, я пишу, а тато диктують. Біда була найгірша в тому, що тато диктували як звичайно неписьменна людина; повтаряли те саме по десять разів. Я бувало кажу їм: та ви вже те казали, й я вже те написав, а тато кажуть: ти пиши те, що я тобі кажу, і треба було слухати, бо то був батьків розказ. І так нераз надиктують по 20 сторін листового паперу, а це все коротко й ясно можна би помістити зовсім добре на одній стороні листового паперу. Таких листів треба було написати кільканацять; то до одного брата, то до другого, то до одного знайомого, то до другого, то до кума, то до швагра і т. д.
Все те йшло до Небилоза в Галичині. Я не любив писати стілько листів і нарікав на свою науку. Думав собі: Мої товариші бавляться на подвірго, а я мов кримінальник сиджу й пишу цілий день. Та ще й заставили мене вчити письма моїх братів і сестер. І мусів усіх учити, та навчив кожного з моєї рідні добре по українськи читати й писати.
Зрештою, вони переїхали із Манітоби до Альберти. За перевіз господарства вони заплати по 40 доларів.
Шестого року тато на домагання мами рішилися покинути Манітобу й поїхати до Алберти на фарму. Купили пару волів, дві корові, косарку, віз, борони, плуг, сани й дещо з хатних річей, заладували до тягарового потягу й разом з другими нашими переселенцями, що з нами приїхали до Манітоби, поїхали до Алберти на фарми. За перевіз господарства до Алберти заплатили спільно 40$. Та першої фарми, яку тато заргістрували шість років тому, вже не могли дістати. Вони не виконали державних приписів, що відносилися до дарованої землі й надання було уневажнене. Ми сіли 1897 року на фарму 50 миль на схід від Едмонтону, де в той час не було нікого ближче від нас, як на 15 миль.
Батько й мої два брати Никола й Яків ще й тепер мешкають на тому самому місці, що тепер находиться чотири милі на схід від містечка Чипман. . ЗаВасиль Ілнняк, перший український іміґрант до Канади ще жиє і мешкає в сусідстві з моїм татом коло Чипман в Алберті. Другі, з перших українських піонірів, яких я тут згадував, як моя мама, Евдокія Романюк, і жінка Василя Ілиняка, Антін Пайш, Никола Тичковський із жінкою, Дмитро Візнович із жінкою і Михайло Ілиняк з двома синами вже тепер покійні.
Завершується все роздумами Василя над тим, скільки дітей у Канаді ростуть без знання української мови. Зауважує, що навчитися можна всього, лиш потрібне бажання та звісно ж час:
Коли собі пригадую мою науку читання і писання по українськи, приходить мені на думку те велике число українських дітей у Канаді, що ростуть без знання рідної мови й письма, хоч легко могли б набути собі його, коли б лише мали охоту. На родичах спочиває той великий обовязок розпалити в своїх дітях любов до рідного письма й постаратися дати їм його знання, бо знання рідного письма є тим золотим ключем до скарбниці мудрости, що криється в українськім друкованім слові.”
Ось такими були спогади одного із перших галицьких переселенців до Канади, які з Калущини ринули у незвідані світи будувати свою нову долю.
Ярослав Куцій
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
