99-річний Микола Корольчук з села Петранка політв’язень, учасник Кенгірського повстання, єдиний на Рожнятівщині президентський стипендіат. Незважаючи на свій поважний вік, Микола Олексійович дуже переймається подіями в Україні, бо також у минулому пережив воєнні роки.
Інформатор поспілкувався з політв’язнем Миколою Корольчуком, учасником ОУН, який був засуджений на 10 років таборів.
— Як так сталося, що у досить юному віці Ви приєдналися до лав ОУН?
— Народився я у 1926 році, виріс у Петранці в сільській сім’ї. Коли мені виповнилося три роки, то померла моя мама. Від неї було троє братів, а коли батько одружився вдруге, то наша сім’я поповнилася ще трьома дітьми. Я ходив у сільську школу і закінчив 5 класів.
У 1942 році в селі було створено організацію ОУН, яку очолив Василь Завуличний. Тоді налічували у її складі 12 юнаків, серед яких був і я. 16-річним юнаком я приєднався до юнацтва ОУН. Я пам’ятаю, як тоді приїжджали до нас члени Приводу ОУН з Калуша та Львова і поблизу села Камінь проводили вишкіл.
Мені доручили виконувати обов’язки зв’язкового підпільної організації.
— Які завдання Вам доручали? Що саме Ви мали виконувати?
— Я мав активно розповсюджувати листівки, мав особистий зв’язок з боївками. Восени 1943 року в Чорний ліс поблизу с.Грабівка прийшли з Волині партизанські сотні Різуна, Хмари та Бойка, мене тоді обрали харчовим по доставці продукції та одягу цим сотням. Я особисто займався організацією і супроводом возів.
У Грабівці формувався курінь, який налічував майже 300 осіб. Сюди привозили возами ранених, яких розміщували у стару школу. Наші сільські дівчата пекли їм хліб, терли бульбу на коржики.
Як нині пам’ятаю, коли сідали вечеряти, то ми всі промовляли молитву: за Україну, за прожитий день та просили Господа дочекати завтра.
— Розкажіть про облаву, як Ви потрапили і яким було життя у таборі у казахстанському місті?
— У жовтні 1944 року, зібравши за вказівкою станичного Козака до 40 мішків з продуктами та одягом я та петранківці Гриньо Дутчак, фірман Степан Мердух мали відвезти цей вантаж партизанам, які були у Чорному лісі. Та коли приїхали возом до Грабівки, побачили, що в селі чогось багато людей. З нами ще була дівчина незнайома, яка мала при собі кошик з книжками національного характеру. Вона казала, що добралася в село аж зі Львова. Так от, коли ми зауважили у Грабівці повно люду, то ця дівчина згодилася піти вивідати, що там відбувається. Ми її чекали понад годину, але вона так і не прийшла.
В облаву більшовиків тоді потрапили і ми. Наступного дня нас було відправлено у Івано-Франківськ. Слідство тривало пів року. І вночі, і вдень, нас викликали на допити і били, як оскаженілі звірі.
Зі слідчого ізолятора ми чули крики і вигуки. Багато з хлопців не витримали тих знущань. Трупи виносили з камер і обмотували полотном. Ми тоді чули таке, що ці тіла вивозили напевно у Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська. Гриньо Дутчак та Степан Мердух померли у тюрмі, а мене воєнний трибунал засудив на 10 років строгого режиму. У 1945 році мене відправили відбувати покарання у табір строгого режиму СТЕПЛАГ у казахстанське місто Кінгір.
Номери носили на нозі, трохи вище коліна, на плечах та на рукаві. У мене був номер СК-937. Табірна охорона до нас ставилася дуже строго. Бараки закривали о 10 годині вечора, а відкривали рано о 6 годині. Нас там було з 10 тисяч, серед яких три тисячі жінок. Ми переважно всі були з Прикарпаття, Львівщини та Тернопільщини.
Нам доводилося виконувати великі норми виробітку. Складні умови утримування в’язнів та знущання призвели до початку Кенгірського повстання, в якому я також взяв участь. У 1956 році я вийшов на волю та повернувся у Петранку, де й працював електриком.
— Як Ви, як український політв’язень та старожил, сприйняли повномасштабне вторгнення у 2022 році росії в Україну?
— Те, щоб Україна була незалежною свій внесок робили ще воїни УПА. Як бачимо, ворог в нас, що колись, що тепер – той самий. Я вважаю, що росія буде воювати за Україну завжди. Вона не скільки воює за наші території, як хоче знищити нас, як націю. Для російської імперії важливо, щоб не існувало українців.
Лютий 2022 року подумки мене повернув у далекі 40-і роки. Я – живий свідок історії. Лише зараз війна інша – з неба падають ракети, є багато різної зброї та спеціальної техніки.
Бог додає років життя мені, маю такий зір, що дивлюся телевізор без окулярів. Але під час новин тривожуся сильно, бо як і в мої часи, так і нині, гинуть найкращі сини та доньки України захищаючи її цілісність та території. Наостанок скажу так: маємо гуртуватися проти ворога, тримаймося правди і перемога за Україною !
Мар’яна Локатир
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
