Поіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.
Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Олександра Кармільчика, з позивним “Ведмідь”, молодшого сержанта 93-ої окремої механізованої бригади “Холодний Яр” механізованих військ Збройних сил України.
Олександр Кармільчик народився народився 2 липня 1981 року в селі Раків Долинського району, що на Івано-Франківщині. Коли Сашко був ще маленьким, сім’я якийсь час жила в Білорусі. У місцевій школі хлопчика дуже полюбили вчителі — найперше за його допитливість. Їхній клас часто їздив на екскурсії в цікаві місця історичного значення. Найдужче малого вразило село Хатинь, колись спалене нацистами. “Він після того все чомусь казав, що буде військовим”, — розповідає мама Героя Павліна Кармільчик.
У 1991 році родина повернулася в Україну, і Олександр перейшов до Раківської загальноосвітньої школи. У 1999–2001 роках проходив строкову службу у Національній гвардії Збройних Сил України в Донецьку.
Останні кілька років Олександр працював водієм у товаристві з обмеженою відповідальністю “Свіс Кроно”. За словами колег, був товариським, працьовитим, умів дати мудру пораду, а то й просто підбадьорити добрим словом кожного, хто потребував підтримки.
У листопаді 2013 року почалася Революція Гідності. Мільйони українців вийшли на Майдан Незалежності та площі своїх міст, щоб відстоювати честь і гідність української нації. Так почалася боротьба проти диктаторського режиму, і Олександр за покликом серця приєднався до цієї боротьби.
У лютому 2014 року, 21 січня 2015 року, був мобілізований до лав Збройних Сил України для боротьби з російською агресією. Його відправили у зону антитерористичної операції на Донеччину, у 93-тю окрему механізовану бригаду “Холодний Яр”. Служив командиром відділення СПГ другого механізованого відділення другого механізованого взводу восьмої механізованої роти.
“Мамо, я лиш приїхав, а мене відразу призначили командиром взводу”, — телефонував додому Олександр. “Я вже вирішив — залишуся в армії, здам іспити екстерном і буду офіцером. Аж тепер здійсниться моя мрія. Бо у нас уже є справжня армія”.
Коли Сашко приїхав у Піски, то розповідав про жахіття війни: жодного вцілілого будинку, ні світла, ні газу, ні людей. Казав, що й кроку назад не відступлять — боротимуться до останнього подиху, згадує мама.
14 квітня 2015 року під час мінометного обстрілу у селі Піски воїн загинув. Йому вдалося відбити ворожий танк, але загинув від пострілу з іншого. Йому назавжди 33 роки.
В Олександра залишилися мама, сестра, дружина та син Данило, 2007 року народження. За словами рідних, він був добрим сином та братом, люблячим чоловіком і батьком, хорошим другом, порядною і щирою людиною.
Коли хлопець ішов до війська, то мріяв повернутися додому так, щоб його все село зустрічало. Так і сталося — його мрія здійснилася: весь Раків зустрічав загиблого захисника, але з лампадками і на колінах. Похований 19 квітня у рідному селі.
За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, посмертно нагороджений чотирма відзнаками: орденом “За мужність” III ступеня, медаллю “За участь у антитерористичній операції”, медаллю “За мужність і відвагу” та медаллю “За бойову звитягу”.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
