В останній шлях Героя провели рідні, побратими та односельці, разом з якими Болехівська громада віддала шану мужності і жертовності Василя Ткача.
Ділиться Інформатор, посилаючись на допис Болехівської міської ради.
Сьогодні, 13 травня, Болехівська громада схилила голови в жалобі, прощаючись із загиблим Героєм — молодшим сержантом Василем Ткачем. День видався сонячним, тихим, теплим — саме таким, що зазвичай дарує радість і закликає до життя. Та у гірському селі Бубнище панувала зовсім інша атмосфера. Тут — море живих квітів, сльози на очах, мовчання, що ріже душу, і безмежна вдячність. Вдячність за життя, прожите з гідністю, добром і любов’ю. За те, що був поруч. І залишився в серцях назавжди.
Василь Ткач народився 31 січня 1992 року у великій, дружній родині. З раннього дитинства він був допитливим, чесним, добрим і відкритим. Умів радіти простим речам, цінував щирість і тепло. Та найбільшою його цінністю завжди була родина. Коли у ранньому віці Василь залишився без батьків, він, не вагаючись, взяв на себе відповідальність за молодших сестер. Став їм не просто братом, а справжньою опорою, захистом, підтримкою — тим, хто замінив і батька, і матір. Його серце було сповнене любові та відповідальності, які він ніс через усе своє життя.
Здавалося, що попереду у Василя — звичайне життя: навчання, робота, родина, мрії, які поступово мали ставати реальністю. Але його шлях ніколи не був простим чи буденним. Василь вирізнявся ще змалечку — щирим серцем, відкритістю до світу, любов’ю до рідних і тих, хто був поруч. Саме таким — добрим, чуйним, уважним — його запам’ятали в Поляницькій школі, де він навчався. Так згадують його і однокласники, і вчителька Віта Барабаш.
Для рідних Василь був не просто воїном, а справжнім центром родинного світу — тим, хто об’єднував, підтримував, давав сили. Особливо болісною стала його втрата для сестер, братів і племінників. Вони згадують, що ще з дитинства у Василеві відчувалась глибока внутрішня сила і рідкісна доброта. Він вмів бути поруч у важкі моменти, підтримати без слів, відчути чужий біль і не залишити людину з ним наодинці. Таким і залишився у їхніх серцях — світлим, мудрим, добрим.
Василь загинув як герой. Але для його рідних він завжди залишатиметься не лише захисником України, а насамперед тим самим Васильком — щирим, світлим, із ясними очима, який умів підтримати в найважчі миті й ніколи не давав опускати рук. Його доброта, чуйність і здатність брати відповідальність на себе стали прикладом справжньої любові — тієї, що діє, а не говорить.
Попри м’який характер, він був сильним духом, витривалим, мужнім, принциповим. Василь став командиром стрілецького відділення, пройшовши всі етапи воєнного вишколу, і був прикладом для побратимів. Його поважали, до нього дослухалися, з ним йшли у найнебезпечніші завдання. Та водночас, за формою і званням завжди залишався собою — добрим, справедливим, щирим. Таким його й пам’ятають — світлом, яке не згасне.
Провести в останню путь загиблого воїна прийшли сотні людей — рідні, друзі, побратими, сусіди з рідного села. Прощання з Василем Ткачем стало не лише скорботною подією, а й глибоким моментом єднання громади, що вклонилася перед його жертовністю.
Під час церемонії отець-декан Болехівського деканату Василь Дзяйло звернув увагу на те, наскільки свідомим був вибір Василя — стати на захист свободи та незалежності своєї країни. Він підкреслив, що ціною таких жертв, як Василева, Україна здобуває право на мир і волю. Кожна така втрата — не даремна, якщо ми пам’ятаємо і молимось, якщо продовжуємо боротьбу.
Прощальні слова до рідних виголосив і настоятель храму Святої Параскеви з села Бубнище отець Руслан Андрусишин. Вони стали символічним зверненням від імені загиблого воїна — теплим, сповненим любові і болю, як нагадування про те, що Василь залишається поруч: у серцях, у молитвах, у кожному новому мирному дні.
Прощання з Василем Ткачем продовжилося у храмі Святої Параскеви УГКЦ в селі Бубнище, де відбулося відспівування. Під звуки військового оркестру, в супроводі побратимів і з квітами в руках, траурна процесія провела полеглого захисника до місця вічного спочинку.
На кладовищі пролунали Державний Гімн України та військові салютні постріли — як остання шана воїнові, який віддав життя за Батьківщину. Прапор України, що вкривав труну, урочисто передали його сестрі Галині — як символ вдячності, поваги і глибокого жалю.
Молодший сержант Василь Ткач залишиться в пам’яті як приклад незламності, мужності й самопожертви. Його життя — це нагадування про те, якою дорогою ціною здобувається українська свобода.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
