Історія учениці з Прикарпаття: навчання при трьох окупаціях і завжди “відмінно”

У першій половині ХХ століття школярі на Прикарпатті пережили кілька режимів і окупацій. Освітня система змінювалася щороку — мови, підручники, предмети. Та учениця з Городенки Мирослава Пилипчук отримувала лише відмінно — незалежно від влади.

Ділиться Інформатор, посилаючись на сайт ПІК,

Важко уявити собі стан дітей, які чи не щороку навчаються різними мовами та за різних політичних систем, кожна з яких має свої устрої, реформи та інновації. Саме така доля випала на нинішнє покоління школярів, котрі змушені тікати від війни до інших країн. Ще гірше доводиться тим, хто опинився в окупації.

Український народ переживав подібне не раз. Молоде покоління мешканців Західної України в період між Першою та Другою Світовими війнами відчувало чимало стресів. Як відомо, після розпаду Австро-Угорської імперії у 1918 році у Східній Галичині проголосили Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Навчання у школах тоді запровадили русинською (українською) мовою. Проте вже за рік, через польсько-українську війну, Польща окупувала Галичину. Регіон перейменували на Східну Малопольщу. У школах запровадили навчання польською мовою, але українська як предмет все ж викладалася.

Про утиски української мови можна довідатися з табелів Регіни-Мирослави Пилипчук, уродженки Городенки. У її шкільних табелях за два півріччя 1938-1939 навчального року всі записи були виконані польською мовою. Руська мова значилася лише як предмет. На честь здібної учениці – всі її оцінки були “bardzo dobrze”, що означає “відмінно“.

У вересні 1939 року Східну Галичину окупувала Червона армія, а вже з 1 листопада регіон анексували до СРСР. Діти вповні відчули утиски нової влади, адже цілі родини зазнавали переслідувань. Неугодних вивозили до Сибіру, кидали до тюрем та вбивали. У школах запровадили вивчення російської мови. Бувало, якогось дня в класі не вистачало учня чи учениці. Їх забирали разом з дорослими та вивозили. Малі діти ще не розуміли слова “репресії”, та й батьки боялися щось розповідати. За непокору чекали жорстокі покарання.

Так минули два навчальні роки. У табелях вже значилося: Мирослава Пилипчук, із додаванням по-батькові на російський лад. Оцінки знову були лише відмінними. Інформація на листку про успішність з одного боку була українською, з іншого – мовою окупантів.

Далі настала нова окупація – німецька. Щоправда, 30 червня 1941 року у Львові Українськими Національними Зборами було проголошено Акт відновлення Української Держави. Проте вже з 1 серпня 1941 року Східну Галичину приєднали до Генеральної губернії (Дистрикт Галичина).

Отож новий навчальний рік проходив в умовах німецької окупації. Настали страшні часи. Найбільше переслідували євреїв, які доти мирно співіснували в Городенці поряд із поляками та українцями.

“Через город від нас, ближче до центральної вулиці, мешкали євреї, — розповідала нині вже покійна пані Мирослава. — Вони мали свою крамничку, а вдома випікали хліб. Тож користувалися повагою у місцевих жителів. Між сусідськими дітьми — українцями, поляками та жидами — панувала дружба. І як було боляче бачити, як спочатку просто посеред дороги розстріляли главу сімейства з характерною пов’язкою на рукаві, а відтак кудись вивезли й сім’ю“.

Тим часом у будинку Пилипчуків проживав німецький офіцер. Якось молодший брат Мирослави, Левко, витягнув у нього пістолет. Хлопці є хлопці — завжди шукають пригод. Окупант, якого тоді називали “Фріц”, помітив зникнення та вирахував винуватця. Однак він не сварив хлопця, а натомість навчав його стріляти поруч на стрільбищі.

Шкільний табель Мирослави Пилипчук за 1941/1942 навчальний рік був німецькою та українською мовами. Всі оцінки – знову “відмінно” (sehr gut). Найвищий бал був і за вивчення української мови, натомість німецької – “добре” (gut). Проте в наступному 1942/1943 навчальному році – були лише відмінні оцінки.

“На основі цього свідоцтва учениця переходить до шостої кляси“, – свідчить запис-підсумок, датований 30 червням 1943 року.

На жаль, не збереглися табелі Мирослави Пилипчук за наступні три роки. Це й не дивно: війна… У 1944 році Червона Армія витіснила фашистів і відновила радянську окупацію у Східній Галичині. Тоді ж західну частину Східної Галичини передали Польщі. Відбулося й велике переселення народів: поляків з української частини вимушено переселили до ПНР, а українців з польської – до УРСР. Як поляків, так і українців переслідували за спротив новій владі. То були страшні часи, які косою смерті торкнулися і родини Пилипчуків. По батьковій лінії Мирослави багато родичів виїхали до Польщі.

Усі ці репресії торкнулися і шкільного життя. У старших класах навчалися діти різного віку, зокрема так звані переростки – юнаки, яких примусово мобілізували до радянської армії, а після війни повернули до школи.

“Деякі такі старші однокласники займалися підпільною роботою, — пригадувала пані Мирослава. — Комусь вдалося то зробити непоміченим, а хтось із юнаків загримів за зв’язки з УПА до Сибірів. І якогось чергового ранку ми недорахувалися у класі ще одного хлопця…“.

У таких складних умовах Мирослава Пилипчук і закінчила школу. Таємним спротивом проти нової влади були оцінки “добре” з таких політизованих предметів: російська мова, історія СРСР, загальна історія, Конституція СРСР і УРСР. Десь затесалася в романтичної юнки “четвірка” з фізики та астрономії. Проте всі інші предмети в Атестаті зрілості були оцінені на “відмінно“. До слова, цей документ також був складений мовою нових окупантів, і його зміст у нинішніх умовах російської агресії викликає глибоке неприйняття.

Фотографії з документів надані родиною Мирослави Пилипчук. Головне зображення взято з сайту Збруч.

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08