На Рожнятівщині є два села – Верхній Струтинь і Нижній Струтинь– давні гірські бойківські поселення-сусіди, які розкинулися вздовж річки Чечва. Тут проживають Микола Якимів з Верхнього Струтина та Марія Фреїв з Нижнього Струтина, які примножують скарби бойківського краю.
Пише Інформатор, посилаючись на “Галичину”.
Нинішній рік для Миколи Якиміва ювілейний – краєзнавцеві минуло 90 років. Народився у Нижньому Струтині, а вже багато років живе у сусідньому Верхньому Струтині. Тож зрозуміло, чому він свою першу краєзнавчу книжку назвав «Верхній Струтин. Погляд у минуле» (2024), а видання «Нижній Струтин. Сторінки історії» (2025) присвятив рідному селу. Якиміви – родина сільських педагогів. І світлої пам’яті дружина Ярослава була вчителькою, а донька Світлана нині трудиться на педагогічній ниві.
“Я народився у березні 1935-го у селянській сім’ї. Семирічку закінчив у рідному селі, а старші класи – у Рожнятові. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту. Якийсь час працював на Вінниччині, відтак викладав українську й німецьку мови в сусідній Ілемні, шість років був директором школи у Лоп’янці, а тепер – уже 16 років поспіль у Верхньому Струтині”, – розповідає Микола Якимів.
Чоловік каже, що почав цікавитися історією рідного краю – збирати й записувати матеріали у різних селах – з перших днів роботи педагогом. Ніколи й не думав, що напише книжки. Просто цікавився життям предків у давнину і за різної влади – австрійської, польської, німецької, радянської і Незалежної України. Свої спостереження майже не публікував.
“Колись у сусідстві з нашим обійстям у Верхньому Струтині стояв великий панський будинок греків Мазаракі, які на цих теренах правили не менш як сто років. Поряд із ним були зернові склади. Я вже нічого з того не застав – на тому місці тепер залишки 30-річного довгобуду школи. Але чув оповіді Івана Янківа – внука тих ґаздів, що купили згодом той маєток після трагічної загибелі його власника. І знаю, що про Мазаракі у селі побутували цікаві легенди, і це мене спонукало до краєзнавчих пошуків”, – говорить Микола Якимів.
Над селом є гора Сокіл, на якій у давнину була церква, а також польська колонія. Не все там розвідано й досі. Є також при в’їзді в село старовинний хрест на честь скасування панщини, встановлений там ще 1854 року. Його й досі називають «Хрест біля трьох лип», а саму ту місцину – «Коло трьох лип», хоч тих лип давно вже нема. Чув про це розповіді старожилів, і вони мене спонукали до роботи. А ще у селі побутують легенди про похід у пошуках правди селянина Михайла Урядка (по-вуличному Рудака) до австрійського цісаря у Відень. Це все пан Микола описав у першій книжці про Верхній Струтин. Каже, дуже переживав, щоб усе написати до ладу, й уточнював усі факти. А починав своє краєзнавство таки з історії Нижнього Струтина.
Жительку Нижнього Струтина Марію Фреїв добре знають і шанують не лише у рідному селі, а й загалом на Рожнятівщині, передовсім велика заслуга керівництва й працівників Рожнятівської публічної бібліотеки та її філій, які діяли у різні роки. Адже саме краєзнавчі проєкти бібліотечного закладу спонукали збирачку й записувачку традицій минувшини із Нижнього Струтина до пошуку джерел бойківської ідентичності, серед яких найцінніше – людина. Завдяки тому, що Марія Фреїв любить, знає, пам’ятає та збирає і записує краєзнавчі матеріали і є джерелом бойківського фольклору, працівниці Рожнятівської бібліотеки Галина Фреїшин та Ольга Джус-Фреїшин уклали за матеріалами бойкині кілька пізнавальних видань: «Дорогами віри о. Мартиніяна Луціва» (2016), «Хвиля спасення нам завитала, Бог в Вифлеємі рождаєсь… (колядки, щедрівки, віншівки с. Н. Струтина» (2024) та «Просили тато і мама і я вас прошу (весільні обряди у селі Н. Струтині)». «Колисочка з яворочка (колискові пісні Н. Струтина)» (2024).
Удові М. Фреїв майже 80 літ. Разом із дорослим сином Миколою живе у Нижньому Струтині. Свого часу працювала на меблевій фабриці у Рожнятові, відтак – у колгоспі, понад 30 років доглядала важкохворого чоловіка. Вона не лише знає масу давніх автентичних колядок, щедрівок, віншівок та колискових пісень, а й добре шиє та вишиває.
“Усе почалося зі спогадів світлої пам’яті о. Мартиніяна Луціва – маминого брата. Моя баба мала трьох синів і дуже хотіла, щоби хлопці вчилися. Так і сталося. А Михайло (після постригу Мартиніян, – авт.) пішов у монахи, знав шість іноземних мов. Після ліквідації УГКЦ він не підписався за православіє і його 1951-го ув’язнили на 25 років та заслали в Сибір. Повернувся живим. Його батько ще жив, а мама вже відійшла у засвіти. Не мав дозволу на проживання у Західній Україні. Поїхав на Донбас, де й помер в убогості”, – розповіла пані Марія.
Каже, дуже хотіла, щоб люди знали про о. Мартиніяна, бо він був справжнім воїном Христовим і його життя було святістю. Вона написала отцю Мирону Семківу на Стрийщині і він надіслав їй свою книжечку «Життя о. Мартиніяна Луціва ЧСВВ, преподобного ісповідника». А на основі вже її записів про о. Мартиніяна, які Марія Фреїв нотувала у зошиті, відтак працівниця Рожнятівської ЦБС Галина Фреїшин уклала про нього невелику книжечку.
На питання, як вона почала записувати колискові пісні та обрядовий фольклор, відповідає, що у її сусідки було двоє діточок. Якось пані Марія зайшла до неї, вона колише дитину, а при тому й гучно працює телевізор. Тоді жінка розповіла, які колись були колискові пісні. Відтак вирішила попросити Галину Фреїшин, щоб її донька Ольга Джус-Фреїшин у рамках проєкту Рожнятівської бібліотеки «З народної криниці» записала від неї ще й про весільний обряд та колискові пісні. Пані Марія також наспівувала маловідомі колядки, щедрівки і віншівки.
“Дуже сумно, коли забувають звичаї рідного краю. Мене кортить колядувати чи співати, бо то все – наше. Але загалом в Україні коляда дуже важка, бо триває війна, й не до того нам у такий страшний час. Церква порожня – людей мало у селі, бо повиїздили”, – зазначила нижньострутинка.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
