Криївки Топільського: спогади очевидців боротьби УПА

У 1940-х роках у селі Топільське, що на Рожнятівщині, майже половина дворів мала криївки. Сховки розміщували під трояндовим кущем, у стодолах, під підлогою стайні чи навіть між стріхами. Радянська влада, намагаючись їх виявити, проводила облави, арешти та масові виселення: близько сорока родин із села відправили до Караганди й Хабаровського краю.

Пише Інформатор, посилаючись на Суспільне Івано-Франківськ.

Очевидці тих подій — Іван Василечко та Анна Бойчук обоє з дитинства бачили й переживали боротьбу, яка розгорталася просто під їхніми вікнами.

Іван Василечко народився у 1932 році. Крім нього, в сім’ї були троє братів і дві сестри. У школі він провчився до сьомого класу, а далі вже “партизанка пішла”.

Іван, якому тоді було лише кільканадцять років, допомагав копати бункери та носив харчі для повстанців. У його господарстві діяло чотири криївки, зокрема під кущем троянди біля криниці. Він пригадує, що повстанці мали зброю, форму з тризубом і навіть музичні інструменти, якими грали вечорами.

“Ми бункер копали. Я, як “офіцер”, стояв на посту, аби хто не надійшов. Четверо хлопів копали, я стояв біля воріт на город, а брат — на горі. Він мав закашляти, якби щось, а я тут вже його слухаю. А хлопці копають цілу ніч. До ранку “знака” немає — от робота йшла: за ніч бункер готовий”, — розповідає Іван Василечко.

На подвір’ї Василечків розміщувалися чотири криївки. Три — “гостьові”: під стайнею, у стодолі під сіном і між двома стріхами. Основний бункер облаштували під кущем троянди біля криниці.

Вхід у криївку розташовувався посеред стежки, що вела від хати до криниці. Аби спуститися всередину, потрібно було спеціальними дротами зачепитися за гачки скриньки із землею і витягнути її.

У криївці, крім друкарської машинки й полиць з документами, стояла буржуйка. Спали повстанці на дерев’яних лежанках.

Також у бункері тримали музичні інструменти.

Пан Іван пригадує трьох повстанців і зв’язкову з криївки під криницею: Тарас Муха, “Святослав”, провідник “Сторож” і “Оксана”.

“Оксану” звали Неля, здається. Така маленька була, файнезна дуже, пам’ятаю. З бункера мало вилазила, лиш друкувала й друкувала на машинці. У неї роботи було страшенної, там документів — кара: три полиці повненькі, всі забиті”, — розповідає Іван.

Усі троє, зі спогадів Івана, були вбрані в зелену форму з тризубом на нагрудній кишені.

Особливо запам’яталися чоловікові слова повстанця “Дениса”, які він досі згадує зі сльозами на очах.

“Він каже: “Як Україна постане, оце село Топільське має бути обзолоченим”. Я так подивився, а я вже пацан, вже до армії маю йти скоро, а мені сльози пішли. Він каже: “Іване, ану ходи сюди. А чого ти плачеш?” Я кажу: я не плачу (але через плач). “Ах, українець”, — каже мені, поплескав мене по плечі. Я ті слова ніколи не забуду”, – говорить Іван Василечко.

Анна Бойчук зберігає пам’ять про свого свекра — станичного УПА Данила Бойчука на псевдо “Певний”. Він забезпечував повстанців житлом та постачанням, але у 1949 році загинув від рук агентів МДБ. Тоді ж десятки жителів села було депортовано, а під час облав гинули цілі криївки повстанців, які воліли підірвати себе гранатами, ніж здатися.

Анна Бойчук розповідає, що МДБ поставило за мету вбити її свекра Данила “Певного” під час облави у грудні 1948 року.

“Називалася та облава “Червона мітла”. Сказали, що “маємо зловити “Певного”, вони на нього засіли”, — каже Анна Бойчук.

На час облави “Певний” переховувався у бункері під стайнею Ганни Тимків. Недалеко від її хати стояли солдати МДБ, які мали намір знайти сховок.

“Сусідка вчула їхню розмову, пішла полегко через город і сказала тій Ганні, що “завтра будуть у вас шукати Данила. Знають, що у вас є бункер”. І Ганна зранку пішла до стодоли, ніби взяла сіна й віднесла корові їсти, а часовий ходив поперед хати. Вона відв’язала корову, й тварина побігла до воріт, збрикалася. Часовий пішов її завертати, побіг з тим автоматом, а Ганна тим часом витягнула Данила. Він — поза хату, поза стайню і втік. Проліз на колінах через поле аж у друге село. Пізніше Ганну вислали у Хабаровський край разом з дітьми”, — розповідає Анна Бойчук.

Аби знайти “Певного”, емгебісти не раз допитували його сина, чоловіка Анни, Дмитра Бойчука.

“На дорозі зловили, поставили автомат на плече: “Де твій тато, скажи?” Вони знали вже, чий він є. А він все казав, що у мене тата нема. Скажи, бо стріляю. Він мовчав”, — переповідає Анна Бойчук.

Свекра Анни Бойчук, станичного “Певного”, емгебісти вбили в 1949 році. Історію вбивства Данила “Певного” Бойчука їй розказав чоловік Дмитро.

Після вбивства солдати МДБ винесли “Певного” з хати, спинили посеред дороги чоловіка, який їхав саньми з поля, і завербували його, аби перевезти тіло у сусіднє село Берлоги. У Берлогах його протримали цілу ніч, з 11 на 12 лютого, доки не повезли в Перегінське.

“Наступного дня мій чоловік стояв на дорозі, йому було 14 років. То дітей було багато. І їхала кіньми повна фіра мос**лів. А ззаду стирчали по коліна босі й голі ноги. І мій чоловік каже: “Повезли мого тата”. Він уже знав, що його немає. Тіло поставили в трупарню. Чоловік згадував: “Я прибіг, тато лежав, внизу живота все було перебите. Була чорна сорочка вишивана й на руці перстень з тризубом”, — переповідає Анна Бойчук.

Згодом повстанці домовилися з гробарем на цвинтарі в Топільському, щоб поховати “Певного”. Під час однієї з облав у 1948 році загинули два дядьки Анни Бойчук — Василь і Дмитро Варваруки. На той момент вони перебували в криївці під хатою місцевої жительки Настуні Лешко разом з побратимами Іваном і Петром Фенюками.

Попри репресії, селяни вірять, що їхня жертва була недаремною. Іван Василечко вважає, що партизанка зробила багато, вона піднімала народ і без неї й досі половина села була б заселена чужими.

Анна Бойчук каже, що дуже були тяжкі часи і коли настала вже Україна й уже було б добре, якби тепер не було війни.

Фото  Суспільне Івано-Франківськ

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08