В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Любомира Максимця

Поіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.

Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Любомира Максимця — стрільця батальйону “Айдар”, стрільця 72-ої бригади Чорних запорожців.

Любомир Максимець народився 30 січня 1969 року в селищі міського типу Перегінське Калуського району Івано-Франківської області. Зростав активним і врівноваженим хлопцем. Його разом із братом виховувала бабуся, з дитинства хлопцям доводилося багато працювати.

Навчався у Перегінській школі, після закінчення якої здобув фах механіка в технікумі. Змалку захоплювався футболом. Під час строкової служби в армії навіть створив футбольну команду. “У нас було дуже веселе, але тяжке дитинство. Любчик настільки любив футбол, що сам шив собі форму з підручних матеріалів, адже жили в часи дефіциту”, — згадує брат Олег.

Пізніше Любомир виїхав на роботу до Криму, де прожив 25 років. Там познайомився з Наталею, з якою одружився. У подружжя народився син Олексій.

Любомир Максимець був активним проукраїнським громадським діячем: долучався до розбудови Української держави, був причетний до діяльності партії Рух, обіймав посаду заступника керівника Конгресу українських націоналістів, долучався до відновлення Української греко-католицької церкви, яка зазнавала репресій.

У 2013 році Любомир одним із перших поїхав до Києва на Майдан. Згодом вступив до лав батальйону “Айдар” і вирушив на схід України. У період з 2014 по 2018 рік брав участь в антитерористичній операції.

Побратими згадують його як воїна з незламним духом. “Любив побратимів понад усе і ненавидів ворогів понад усе також”, — розповідає Сергій. Військова Альона Клименко пригадує: “Під час обстрілу, коли це був мій перший день на позиції і мені ще не видали бронежилет, Любчик просто зняв свій і віддав мені, сам залишившись без захисту”. “Україна або смерть — Любчик був одним із небагатьох, хто знав істинне значення цих слів і жив ними до останнього подиху”, — говорить побратим Іван Андрійчук.

У вересні 2015 року на полігоні Любомир познайомився зі своєю другою дружиною. “Ми потягнулися одне до одного, як два зламані крила: він довгий час жив у Криму, а я — з Донецька. Любчик був дуже порядним, чуйним і ерудованим. Під Горлівкою він врятував мені життя”, — згадує жінка.

У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну Любомир разом із побратимом повернувся з-за кордону та став до оборони на позиціях у селі Мощун поблизу Києва, які згодом назвали “щитом столиці”. Позицію вдалося втримати, однак Любчик і його побратими зазнали поранень.

У госпіталі Любомиру повідомили страшний діагноз — онкологія. Він сприйняв це спокійно, по-військовому. Попри лікування, продовжував допомагати фронту: їздив за кордон, переганяв автомобілі для військових, багато волонтерив.

Любомир Максимець помер у лікарні в січні 2023 року. Похований у рідному селищі Перегінське.

Під час прощання отець Іван, який сповідав Любомира перед смертю, завершив промову словами про те, що він спокутував свої гріхи ще на землі й відійшов у вічність, як янгол.

Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08