Василь — газда, майстер і людина, без якої не обходиться жодне свято. Таким Василем став і герой різдвяної вистави у Добровлянах — холостяк, до якого цього вечора прийшла не лише коляда, а й нагадування про дім, людей поруч і те, що самота боїться сміху та живого слова.
Ділиться Інформатор.
В кожному порядному бойківському селі точно є Василі. Якщо їх не дуже багато, то один Василь на село точно має бути. То такий хлоп, що все може зробити: і колодку зремонтувати, і фіртку полагодити, і старостою на весіллі бути. Одним словом — хлоп на всі руки. Звісно, у чоловіків, які носять інші імена — Романа, Степана, Івана, Петра (можете читати так, як священник читає за здоровʼя), та й ще сотні інших імен, виникає логічне питання: то якщо хрещений не Василем, то вже ніц не вмієш?!
То як вже наша розмова за Василя, то будемо говорити за Василя.
Якщо глянути на Василя, то насправді не Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак, а таки Василь. Здається нам, що Іван Котляревський, коли писав свою “Енеїду”, описував, якщо не Василя з Бойківщини, то таки Василя полтавського розливу. Та й з усього цього вийшов збірний грецький образ Енея.
Так воно й сталося на виставі у Добровлянах, що у часі різдвяних свят Василь (який, як виявилося, був холостяком з Новиці, жінки не мав і мусив усе сам рихтувати) чекав на колядників. А збіглося то все в з графіками погодинних вимкнень— і мусив згадувати, як то запалювати свічки та розпалювати дровами піч.
Додамо, що в народному домі ніде було яблуку впасти, адже усі спішили глянути нову виставу своїх односельчан. Сама ж вистава мала благодійну мету — збір коштів на лікування пораненого воїна Андрія Василіва.
Детальніше у нашому відеорепортажі:
Сидів Василь у хаті, слухав, як вітер по стрісі шарудить, та приглядався до свічки, що тремтіла на столі. Світла не було, а в печі дрова тріщали так, ніби мали щось важливе до сказання. “Е, — подумав собі Василь, — файно було би, якби нинька не сам”
Хата в Василя — як у кожного порядного газди: чисто, прибрано, на стіні образи, під вікном лавиця. Така хата, що не стидно й колядників пустити, й самому сісти та задуматися. Бо коли вже файний газда, то й жінка би ся згодила — аби було кому в тій хаті ґаздувати разом.
Коли за вікном защебетали голоси, Василь лиш усміхнувся. “О, прийшли”, — сказав сам до себе і пішов приймати гостей. Колєґи зайшли з колядою, з жартами, з добрим словом. А поміж коляд — як то в нас ведеться — не забули й нагадати: “Василю, та вже би ся й женити пора”
Василь слухав, кивав головою та й думав собі: може, й правда. Бо газда є, хата є, руки на місці. Лиш би та, що мала би прийти, не барилася. Бо навіть найбільш моторному Василеві інколи хочеться, аби хтось чекав удома не лише на свята. Та й сам Василь був би не проти дружини — аби в неділю до церкви було з ким піти, вдома притулитися і зʼїсти по-людськи голубців, пирогів із сметаною та інших традиційних галицьких страв.
Товариство взялося поратися по хаті, бо чекали молодиць на коляду в гості. Бо ж який то Василь, аби пустив жінку до хати, де не прибрано? Та то би був не Василь, а ганьба на село.
Жінки тим часом радилися й нагадували, де ж той холостяк у Новиці мешкає. Вулицю Ялинку пам’ятали добре, а от номер хати — йой, геть вилетів з голови. Коли таки вдалося знайти хату, то для Василя молодиці затягнули файної, теплої колядки, так, як то вміють жінки на Галичині.
Усі колядки, що лунали того вечора в Добровлянах, залишали у глядача тепле відчуття спогадів, що поєднувалися із розповідями з дитинства героїв вистави. Сніг по коліна, коляда у кожній хаті, берда — усе це після церкви наповнювало справжій сенс Різдва.
По файній коляді запросив Василь дівчат до столу. Але перед тим його обдарували по-людськи: букетом з цибулі, сертифікатами на сміття та на субсидію. Сміялися всі, бо то були жарти, але з правдою впереміш — пора тобі, Василю, сім’ю собі заводити.
Коли вже молодь прийшла колядувати, в хаті стало тісно, як у вулику. Ні сісти, ні стати — всюди люди. А Василеві то лиш на втіху: ходив поміж ними, найшов кожному місце, слово добре сказав. Бо де є порядок у хаті, там і газда є. Коляда лунала аж під стріху. Дехто брав вище, ніж міг, але то нікому не заважало. Бо головне було не рівно заспівати, а відчути звичай: зайти в хату з добрим словом і вийти з надією, що наступного року тут колядуватимуть уже не до самого Василя, а й до ґаздині.
Василь, стоячи коло столу, лиш усміхався та кивав головою. Бо знав: як у хаті є коляда, сміх і люди, то самота довго не тримається. І може, та коляда, що нинька прийшла на вулицю Ялинку, ще вернеться сюди — вже зовсім по-іншому.
Мораль усьому така: світло можна запалити й свічкою, піч розпалити дровами, а от самоту подолати — не так просто. І коли вже в бойківському селі є Василь, то будуть люди на селі і, може, десь таки є й та, що знає, до кого прийти не лише раз у рік на коляду.
Коли колядники рушали далі, Василь ще довго стояв на порозі. Дивився та слухав, як коляда віддаляється. Бо так воно є: коляда з хати виходить, але щось після неї лишається. А що залишилося у вас після прочитаного та переглянутого — вирішувати вам.
Ярослав Куцій
Наталія Олексин
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
