Ми таки стали свіжим ковтком у місті? До четвертої річниці Інформатора — інтерв’ю з Олегом Вітковським

У ніч перед повномасштабним вторгненням калушанин Олег Вітковський їхав до Києва, проте вже вранці одразу повернувся до рідного міста. А незабаром приєднався до щойно створеної калуської редакції Інформатора, яка саме сьогодні, 7 березня, відзначає свою четверту річницю. З цієї нагоди — інтерв’ю. Говоримо про перші місяці роботи, резонансні матеріали, роль редактора та значення локальної журналістики.

Олег Вітковський нині працює на Суспільному у Києві. Має два дипломи: журналіста і диктора та ведучого програм телебачення. Навчався у столиці в університетах: Київському національному університеті імені Т. Шевченка (спеціальність “Журналістика”) та Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого (спеціальність “Аудіовізуальне мистецтво та виробництво).

— Олеже, з чого розпочалася твоя сторінка в калуській редакції?

— Мій шлях в “Інформаторі” розпочався, по факту, з війною, бо 24 лютого 2022 року я повернувся назад до Калуша після вибухів у Києві. Ну, там історія взагалі трошки навіть довша: в ніч з 23-го на 24-ге я виїхав з Калуша до Києва. Фактично ми зустріли повномасштабне вторгнення у потязі. І щойно я вийшов у Києві на вокзалі — одразу почав шукати квитки назад.

Приїхав додому і ніколи б не подумав, що буду працювати вдома за фахом, але 25 квітня 2022 року почав свою роботу в Інформаторі. Тому можна підсумувати, що я розпочав свій шлях разом з війною. І тут буде доречно сказати, що, з одного боку, війна — це страшно, це біль, втрати, а з іншого боку — війна це можливості. І важливо цими можливостями користуватись, пам’ятати, завдяки кому вони є…

— Як виглядала редакція на момент твого приходу у 2022 році?

— На той момент в редакції був тільки один Остап Микитюк. Ми перетнулися з ним на одній події: я відвідував заняття з домедичної допомоги, а Остап туди приходив робити статтю. Тоді й дізнався, що в місті відкривається нове медіа.

Одночасно зі мною до колективу доєдналася й Аня Сірик, а потім — Остап Лагойда. Ось таким складом, вчотирьох, ми і починали працювати.

Формат роботи тоді був таким, напевно, який у вас є зараз. Єдине, що зараз вже ми всі знаємо, як діяти, що робити, і це плюс-мінус вже випрацювалося. А на той момент це все було складніше. Не скажу, що страшно, але певна напруга відчувалася. Ми всі жили під таким тиском і продовжуємо в ньому жити. Просто адаптувалися до нього.

Ми намагалися шукати і розповідати якісь хороші історії, про людей, щоб підтримувати, тому що на той момент це було дуже потрібно. Та воно і зараз, в принципі, теж потрібно, але тоді всім здавалося, що це все на “два-три тижні”…  Було багато зборів різних і тем довкола цього.

— Чи можеш пригадати свою першу статтю, хвилювався перед її виходом?

— Ні. Отак, якщо без підготовки, то я не пригадаю її. От що можу пригадати, то це перше інтерв’ю, до якого ми готувалися. Ми спілкувалися з мером (Андрієм Найдою, – авт.). Я тоді був у кадрі… Якщо чесно, то десь навіть хвилювався , тому що це було для мене вперше.

І якщо в Києві це десь трошки спокійніше (велике місто, небагато людей там тебе знає), то тут, однозначно, це все підвищує оцю важливість і підсилює переживання через те, що тут багато хто тебе знає. І тут, як-то кажуть, важливо не впасти обличчям у багнюку. От тому це обов’язково додавало важливості.

— Чи був матеріал, який викликав резонанс?

— Два матеріали мені запам’яталися. Перший — наш спільний матеріал із Остапом та Анею. Ми зібралися тоді втрьох і поїхали на овечу ферму за Старим Мізунем. Зняли цей репортаж і дуже ним тішились, тому що це якраз от вписувалося в ту рамку хорошого, приємного. Ми прямо тішились тими переглядами, які набрало це відео.

— Репортаж із Старого Мізуня на нашому YouTube-каналі був опублікований 28 липня 2022 року та досі входить до трійки найбільш популярних.

Залишимо читачам саме відео — переглядайте:

— Інший матеріал, який був також мною виданий, — це, власне, засідання, де одягли наручники на Віталія Хемича. Я пам’ятаю цей день, тому що я був якраз тоді в залі суду, і ми випустили цю статтю.

Ну, знову ж таки, будь-хто з наших колег міг би опинитися на тому місці, тому що це сама по собі резонансна тема, яка ніяк не завершиться.

Загалом мені подобались теми спорту, але взагалі не подобалось писати. Хотілося більше знімати, монтувати… Це було мені приємніше.

— З чого складався твій робочий день? Що подобалося, а що, можливо, приносило труднощі?

— Робочий день складався з того, що треба було спершу погоду написати. Ми писали або зранку, або ввечері планували. Ну, тут є просто нюанс, що писати погоду на таймер можна, але погода — то така річ, яка може до ранку змінитись. І тоді можна прочитати в коментарях, що автор навіть у вікно не дивиться. Ось. Тому тут якби є ризик.

Потім — добирання до роботи. Інколи це пішки було, інколи на велосипеді. Ти не просто ставиш собі за ціль пройти з точки А в точку Б, а ти дивишся навколо, бо це твоє місто, і ти можеш побачити щось буквально на одному квадратному метрі. Це університетська фраза, і нам викладачі так казали: на одному квадратному метрі можна знайти 7 чи 10 тем. Але фактично так і є. Якщо ти вмієш дивитися і бачити, а потім розумієш, що можна з цим зробити, до кого звернутися — ось тоді це прикольно. Це цінно.

Коли ти можеш побачити якусь проблему, знаєш, до кого з нею звернутися, і коли її з часом вирішують — тоді ти відчуваєш, що журналістика як така приносить результат. І це було приємно.

Але зрозуміло, що не завжди було так легко, не всі проблеми можна було вирішити таким чином. Для цього потрібен був досвід, якого на той час в мене не було. Але мені здається, що ми таки стали свіжим ковтком у місті — молодіжним медіа, яке давало свіжий подих всіх цих ситуацій в місті і трансляції цієї ситуації на загал.

— З часом ти став редактором. Це якось змінило твою роль? Чим робота редактора відрізняється від роботи журналіста?

— Редакторство змусило дивитися десь загальніше на ситуацію, тому що попередньо ти вже відповідаєш не тільки за себе. Коли я був просто журналістом, то міг думати за себе, у тому числі — як не підвести безпосередньо редактора чи колег. Коли вже редактор — ти, то тоді, в першу чергу, все, що відбувається в редакції, — це те, за що запитують з тебе. Тому це однозначно підвищило десь рівень того, що треба брати на себе відповідальність і нести її. Ну, і добре робити свою роботу, як і всі.

Цим робота редактора, власне, і відрізняється. Я не скажу, що там треба контролювати чи ще щось, тому що слово “контроль” тут недоречне. Це про організацію. Про організацію виробництва, назвемо так. І цей досвід, до речі, дуже мені знадобився й надалі.

— Чи вплинув Інформатор на твоє бачення локальної журналістики?

— Він не просто вплинув — він його створив і навіть десь перекреслив певні стереотипи про те, що журналістика у районах якась меншовартісна… В університеті чомусь казали, що в регіональних медіа погано. Але, насправді, мені здається, що саме такі медіа і рухають громадою, рухають громаду до тих чи інших рішень. Громада, в свою чергу, рухає міське самоврядування…

Саме регіональна, локальна журналістика виступає таким рушієм до змін, про який я навіть і не замислювався. На момент повномасштабного вторгнення мені було 20-21. Приїхав сюди з якимись своїми думками, амбіціями. А тут фактично довелося перелаштуватися. І це хороший досвід, і я радий тому, що це працює, і хотілося б, щоб це працювало й надалі.

— Ти таки переїхав до Києва і залишив Інформатор. Чим він залишився для тебе?

— Завдяки вже тепер вашій роботі я залишаюся хоча би інформаційно тут, дивлюся на те, що відбувається в місті, чим воно живе… Воно живе, і це вже перемога.

Зараз я працюю випусковим редактором інформаційно-аналітичної програми “Культура на часі”, яка транслюється на телеканалі “Суспільне Культура” з понеділка по п’ятницю.

Інформатор став хорошим стартом, який дозволив далі продовжувати роботу за фахом, який дав зрозуміти, що мені подобається робити, чим хочеться займатися. Хотів би вірити, що я теж приніс хоча б краплю користі для медіа, для його ціннісної складової, для людей в Калуші та районі… Класно, що ми формували своє бачення і редакційну політику незалежною. Хоч що там не приписували нам у коментарях тоді (і навіть зараз), але я знав і знаю, що це все є абсолютно незалежно. Якщо пишуть чи кажуть щось інше, то це брехня.

— Є якісь фішки або речі, які ти навчився/отримав в Інформаторі, але вони згодилися тобі у подальшій роботі?

— Організація робочого часу, роботи команди, простору. Також стресостійкість, відповідальність. Це такі, напевно, банальні речі, але вони знадобились.

— Що побажаєш нашому медіа на майбутнє?

— Ситуація у світі стрімко змінюється. Не в кращий, на жаль, бік. Але мені би хотілося, щоб Інформатор залишався отим-от рушієм до змін, позитивних, у місті. Щоб ці зміни бачили, відчували і не боялися, якщо щось є поганим, — не боялися про це говорити. Не боялися про це розповідати журналістам, а журналісти — ці теми піднімати. Тому що, якщо не ми самі, замість нас ніхто не прийде і не зробить. А якщо прийде — тоді будуть зовсім інші порядки, правила. І взагалі не хотілося б про це навіть думати.

Ось тому, напевно, я побажаю рухатися далі. Ну і, зрозуміло, що тут можна додати ще одне: побільше рекламних інтеграцій, адже ми всі розуміємо, на чому це все тримається.

Ярослав Куцій

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08