Чуні замість черевиків, анцуґ — як подія, а штани могли коштувати майже всю зарплату. Якою була мода на Коломийщині у 60–70-х і що насправді стояло за “радянським стилем” — у спогадах очевидця.
Дмитро Карп’як Інформатору Коломия.
Чуні зі ската
До школи в підгірському селі мені (Дмитру Карп’яку, — авт) випало піти 1956-ого. Про те, щоб вирядитися в учнівську форму, і мови не було, оскільки навіть у райцентрівському універмазі такий гарнітур ще не продавали. А якби й продавали, то де взяли б тато з мамою гроші на спеціальне вбрання для першокласника?
Десь у класі другому чи третьому урок розпочався з того, що вчителька виклала на стіл купу поношеного одягу. Хто був тим доброчинцем, що подбав про цей секондхенд, не знаю, не цікавився. Пригадую лишень, що коли вчителька називала чергове прізвище учня, якому слід було підійти до столу й вибрати собі річ до вподоби, я весь зіщулився. Переживав, що Ганна Петрівна викличе й мене, тим паче що в неї зав’язувалася любов з моїм найстаршим братом. Не випадково ж доручала мені передавати братові записки…
На щастя, моє прізвище не прозвучало, з того, що я від встиду ледь не заліз під парту, вчителька зробила правильний висновок. Я хоч був бідний, але гідний, не потребував чужих лахів.
Перший анцуґ — як перший млинець
Приблизно в класі сьомому в райцентрівському універмазі можна було вже придбати собі хоча й не люксусовий, але цілком пристойний для школяра костюм (тоді казали на німецький манір “анцуґ”). Мені впав у око анцуґ зеленого кольору – помірної ширини штани, як на мене пошитий піджак. Ще купив чорнильницю з синім атраментом; закинув куплене в сітку-авоську і, раденький, почимчикував через ліс додому.
Витягаю вдома з сітки новенький костюмчик – а вся спина в піджаці в чорнильних плямах! Це ж треба було додуматись – вкинути нещільно закручену чорнильницю в сітку з костюмом!
Як повісив я у великій кімнаті злощасний костюм на гачок, так і провисів він кілька літ спиною до стіни, щоб мама з татом на помітили плям. Отака була моя перша самостійна виправа у місто за анцуґом. Як мовиться, перший млинець – нанівець.
Старші жінки вбиралися в шубки з кротячих шкурок, за тих часів це була їхня парадна вберя (вбрання, — авт.). Городами, пригадую, ходив чоловік з дрібнокаліберкою і вистежував кротів. Не знаю, сам він шив жінкам шубки з упольованих тваринок чи продавав кравцям.
Однак у другій половині 60-их серед сільської молоді несміливо, та все ж почалися позитивні зрушення стосовно свого зовнішнього вигляду. Як якусь надзвичайну подію в селі обговорювали – не без іронії – вчинок старшої сестри моєї однокласниці Оленки. “Марія поїхала до Коломиї і зробила собі мондуляцію!” — обговорювали жінки, дивуючись з незвичної в нас дівочої зачіски.
Плащ з Болоньї
А ось плащ з тканини “болонья”, шалений попит на який розпочався наприкінці 60-их, вподобали собі як жінки, так і чоловіки. Легкий, водонепроникний, без підкладки, він швидко став справжнім символом моди. У народі на нього казали «балоновий плащ», трохи спотворюючи назву італійського міста Болонья, де його шили.
“Болонья” стала популярною після зарубіжного кінофільму. Називався він “Рокко і його брати”. У такому плащі грав роль не хто інший, як Ален Делон. Мати “болонью”, дефілювати в ній по місті чи селі – це був справжній шик!
Десь у тій порі, коли в кінотеатрах йшов фільм “Рокко і його брати», хлопці взялися носити штани-дудочки. Були вони настільки вузькі, що зверху тісно облягали всю “чоловічу гідність”, а внизу доводилося робити розріз – інакше з ніг не скинеш, хоч намилюй їх. Довго ці непрактичні дудочки на ринку моди не втримались, на зміну їм прийшли штани-кльош.
Місячна платня = мішкуваті штани
Планова радянська економіка була тут безпорадна. Після закінчення технікуму я потрапив на роботу за скеруванням у Львівську область. Зарплатня – 60 рублів. Виникла потреба в нових штанях. Заходжу в чи не єдину промтоварну крамничку в районному місті Миколаєві, продавець пропонує чи не єдині на вибір штани. Трохи заширокі, трохи на мене закороткі. Ціна 50 руб. Зітхаю і беру.
А тодішні бійці ідеологічного фронту знай торочили своє: “сєводня носіш адідас, а завтра родіну продаш”. Діячі культури знімали пропагандистські фільми, вихваляючи ніким і ніде не бачені чудові радянські вироби легкої промисловости й усіляко ганьблячи загниваючий Захід. А разом з ним – і стиляг, яких розводилося в країні дедалі більше.
Загнивав якраз не Захід, а “союз нерушимий“. Недарма серед просунутої молоді ходив тоді анекдот про загниваючий Захід, що стоїть на краю прірви і дивиться, що ми там робимо.
Фото: Інформатор Коломия
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
