30 березня минуло 35 років від дня повернення очільника УГКЦ Мирослава Івана Любачівського до України. Кардинал Католицької церкви був родом із Долини. Священники, які пригадують той день, розповіли, що це була визначна подія, що ознаменувала остаточний вихід Української Греко-Католицької Церки із підпілля.
Ділиться Інформатор.
Свідком тих визначальних подій був владика Кен Новаківський — тоді ще молодий священник і віцеканцлер курії Блаженнішого. Він супроводжував Главу Церкви під час історичного перельоту. В інтерв’ю із о. Тарасом Желіплінським він поділився спогадами про перші емоції духовенства й вірян, сльози радості біля собору Святого Юра та виклики відновлення церковних структур практично з нуля.
— Історія УГКЦ зафіксувала цей день як дуже важливий і символічний. Можете пригадати Ваші особисті емоції та враження як людини, що супроводжувала Главу Церкви в Україну? Що Ви переживали того дня?
— Памʼятаю, що коли був молодим, не дуже любив вставати рано-вранці. Але 30 березня ми мали встати вдосвіта, бо летіли з Рима до Львова спеціальним чартерним рейсом “Аерофлоту”. Ми виїхали з резиденції блаженнішого в центрі Рима (П’яцца Мадонна дей Монті) до аеропорту Ф’юмічіно. Напередодні я дуже хвилювався, щоб не проспати. Тому, здається, не спав усю ніч.
Ми сіли у великий автобус, де були всі наші єпископи з-за кордону, а також римо-католицькі єпископи та багато міжнародних журналістів. Коли ми приземлилися у львівському аеропорту, організатори попередили, що радянські прикордонники перевірятимуть наші паспорти та візи прямо в літаку.
Вийшов дуже серйозний старший прикордонник у великій шапці. Першим він підійшов до Його Блаженства. Ми всі затамували подих, думаючи: “Може, зараз його заарештують?”. Було справді страшно. Але прикордонник став на коліна і поцілував руку блаженнішого Мирослава-Івана. У той момент я зрозумів, що ситуація докорінно змінилася і люди готові приймати Главу своєї Церкви.
Коли ми вийшли з літака, блаженніший поцілував рідну землю. Він не бачив її майже 24 роки: поїхав звідси молодим, а повернувся у віці 76 років. Я відчував його глибоку емоцію. До поїздки він кілька разів запитував: “Не знаю, як вони мене прийматимуть? Я не жив там понад 50 років, вони змінилися, і я змінився. Чи впізнають вони мене?”. Але, коли ми побачили масу людей від аеропорту до собору Святого Юра, сумніви зникли. Люди кидали квіти на машину — це була Лазарева субота, і все відчувалося так, ніби це вхід Господній у Єрусалим, коли молодь вітала Ісуса Христа.
Повну розмову можна переглянути нижче:
— Які слова Ви почули від блаженнішого Мирослава-Івана під час перельоту? Можливо, помітили особливі деталі в його поведінці?
— Блаженніший Мирослав-Іван був людиною глибокої молитви. Якщо він не працював за своїм комп’ютером, то обов’язково тримав у руках вервицю. Під час польоту, який тривав дві з половиною години, він постійно молився. Певно, за українців, Церкву і тих, хто його зустрічатиме.
Спочатку ми мали дозвіл на перебування лише протягом 10 тижнів. Це планувалося як візит. Проте після першого ж дня блаженніший зібрав співробітників свого римського бюро і сказав: “Я думаю, це не просто візит. Ми повернулися, щоб жити тут і відновлювати адміністративне та душпастирське життя нашої Церкви”. Ми мали написати листа папі Іванові Павлу II про те, що Глава УГКЦ залишає екзил і починає жити в Україні. Усі ми тоді відчули: якщо не зараз, то коли?
Повернення патріарха до Львова. У першому ряду зліва направо: В. Стернюк, М. І. Любачівський, В. Чорновіл, 1991 рік. Фото: Володимир Саквук
— Тобто для блаженнішого це спочатку планувалося як поїздка на кілька тижнів, а виявилося остаточним поверненням?
— Так. Я сам мав бути тут лише 10 днів, бо був шефом персоналу римського бюро і мусив повертатися до роботи. Ми думали, що блаженніший теж згодом повернеться до Рима, а потім знову приїде. Але вже першого тижня стало зрозуміло — ми вдома.
Читайте також — Калушанин оприлюднив невідомі до цього світлини візиту до Калуша голови УГКЦ із Долини
— Коли блаженніший Мирослав-Іван повернувся, він почав провадити Церкву вже на рідній землі. Розкажіть про ті процеси, які він започаткував, і виклики, які перед ним постали як перед Главою нашої Церкви в 1991 році.
— Однією, якщо можна так сказати, з переваг підпільної Церкви було те, що ніхто не мусив тримати адміністрацію, не міг тримати ніяких документів. Тоді перше, що ми мали зробити — це заснувати бюро. Блаженніший просив, щоб я поїхав до Чикаго вивчати церковну адміністрацію, бо за кордоном ми не мали великих канцелярій у наших єпархіях. Зазвичай це єпископ, секретарка і протосинкел, що приходив до канцелярії раз на місяць.
А як керувати адміністрацією такої великої Церкви? Тоді мене відправили до Чикаго, де я працював у канцелярії римо-католицького архиєпископа, кардинала Бернардіна, який був відомий своєю адміністрацією. Ми почали думати, які структури нам потрібні, бо блаженніший був Патріархом, і нам були потрібні патріарші структури. Також він був кардиналом Вселенської Церкви, що теж накладало певні обовʼязки. І, звісно, він був верховним архиєпископом і митрополитом Львівським.
Ми розробляли структуру його уряду. Очевидно, була потрібна пресслужба, щоб ми могли говорити з нашими людьми не лише в Україні, а й за кордоном. Нам був потрібен економічний департамент для пошуку фінансування. Також душпастирські справи, і, що дуже важливо, наші семінарії: Львівська, Івано-Франківська, згодом Дрогобицька та Тернопільська. Потрібно було шукати викладачів.
За пару місяців після повернення я отримав запит: де знайти матеріал для ряс і підрясників для семінаристів? У 1991 році ми вже мали майже 800 семінаристів, а купити чорний матеріал було неможливо. Потрібно було знайти 800 подушок, 800 тарілок, виделок — усе це ми мали шукати. Викликів було багато, бо ще існував радянський союз. Хоч був час гласності та перебудови, але на будь-яку подію ми мали отримувати дозвіл від уряду.
Наприклад, ми, як іноземці, мали дозвіл жити лише у специфічних туристичних готелях за великі гроші. Блаженніший, отець Іван Дацько та дві сестри-монахині із Бразилії мали дозвіл жити в Митрополичих палатах, а решта — або в готелі, або в Пустомитівському районі. Я жив в Оброшині. Щоранку мав вставати дуже рано, сідати на машину і їхати до собору Святого Юра. Це радянська влада визначала, де ми маємо перебувати. Щоразу, коли ми їхали з Оброшина до Львова, на постах ДАІ нас зупиняли, і ми мали показувати дозволи на виїзд та вʼїзд до міста.
Львів’яни зустрічають Мирослава-Івана Любачівського. 1991 рік. Джерело: УГКЦ
— Блаженніший Мирослав-Іван провадив Церкву в Україні 10 років. Що йому вдалося зробити за цей час? Можливо, багато хто сьогодні не знає про його рішення, які стоять біля витоків теперішніх процесів.
— Він благословив дуже багато ініціатив. Він дав можливість відкрити Патріаршу курію та курію Львівської архиєпархії. Також він дуже цікавився медициною, бо після Інсбрука він у Римі вивчав і богословʼя, і медицину. Він думав, що якщо повернеться у срср, то зможе служити і як священник, і як лікар. Тому він дуже сприяв відновленню «Народної лічниці» (тепер — Шпиталь імені Андрея Шептицького), і призначив мене відповідальним за цей проєкт.
Також він разом із людьми, які знали патріарха Йосифа Сліпого, працював над відновленням Львівської богословської академії (тепер — УКУ). Він благословив початок роботи цієї академії. У перші місяці після повернення йшло багато гуманітарної допомоги, але ще не було закону про благодійність. Блаженніший благословив заснування «Карітасу». Я був першим президентом «Карітас-Україна». Тоді наш бюджет був дуже малим, але ми бачимо результат сьогодні — це найбільша благодійна організація в Україні.
Також ми почали організовувати душпастирську роботу поза межами Галичини. Блаженніший Мирослав-Іван благословив групу каноністів (серед них — отець Анібал Соутус), які почали готувати документи до Ватикану, щоб показати, що ми історично мали свої громади по всій великій Україні. Вже тоді були думки про будівництво собору в Києві. Блаженніший приїхав до Києва, ми шукали місце — думали про Львівську площу, але, зрештою, він дав благословення будувати Патріарший собор там, де він є сьогодні.
Він дуже підтримував пресслужбу, бо розумів, що комунікація — це ключ. Засновував різні комісії для духовенства, мирян. При ньому було створено Тернопільсько-Зборівську єпархію та Вишгородсько-Київський екзархат. Поки він був здоровий, він щонеділі намагався відвідувати різні парафії та єпархії, щоби знати духовенство та мирян.
До теми — Нові подробиці візиту кардинала Любачівського до Калуша у 1990 році | ФОТО
— Ми віримо, що людина не помирає остаточно, і Мирослав-Іван Любачівський сьогодні дивиться на нас із неба. Що б він, на Вашу думку, сказав мирянам УГКЦ, духовенству, Блаженнішому Святославу та всій Україні у 2026 році?
— По-перше, він говорив небагато, тому спершу сказав би: «Помолімося». Він був людиною, яка власним прикладом показувала, як молитися, як бути скромним і як виявляти любов до Христа не словами, а діями.
Щодо нашої ситуації з ворогами, він би точно сказав: «Не журіться! Бог із нами». Під час путчу 19 серпня 1991 року була можливість, щоб він виїхав з України до Польщі, до Перемишля. Це був мій обовʼязок — зайти до нього і сказати, що в нас є дві години, щоби вивезти його до кордону. Блаженніший відповів: «Ні, я не поїду. Я приїхав і буду разом із моїм народом. Це лише гадюка без голови, яка ще махає хвостом, але вона вже мертва. Нам не треба боятися, я залишаюся тут».
Ми бачили, що і Мирослав-Іван, і Любомир Гузар показали свою любов до народу. І ми бачимо, що Блаженніший Святослав уже 5-й рік після початку повномасштабного вторгнення залишається зі своїми людьми, не втікає, молиться і дає надію. Він показує нам те саме, що заповідав Мирослав-Іван.
Ретроспектива повернення Глави УГКЦ, який був родом із Долини:
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
