Місто зустріло ходу похмурою погодою та вітром, який розгортав прапори й плакати в руках калушан. Колона рухалася зосереджено зі словами: “Поверніть нам наших рідних”, “Полон вбиває — не мовчи”, “Зниклі – не загиблі”, що моментами переривалася тишею, яка підсилювала зміст кожного напису, слова та кроку.
Розповідає Інформатор.
Попри похмуру погоду та вітер родини полонених, зниклих безвісти військовослужбовців, а також небайдужі калушани трималися разом, підтримували. Для багатьох це не просто акція, а спосіб ще голосніше нагадати: за кожним ім’ям військового — родина, яка чекає на повернення і не припиняє боротьби.
Маршрут ходи проходив центральними вулицями Калуша. Вона розпочалася із Алеї віри та надії , звідки рідні та близькі полонених і зниклих безвісті українських військових попрямували майданом Шептицького, а відтак вулицею Дзвонарською та проспектом Лесі Українки.
Плакати в дитячих руках із короткими фразами звучали сильніше за будь-які промови: “Поверніть мені тата” та “Ні дня забуття. Чекаємо кожного”. Бо за ними — особиста надія на повернення батька, яка тримається попри все. Навіть похмуре небо цього дня виглядало символічно — стримане, але поруч із цим відчувалася внутрішня сила не здаватися і продовжувати боротьбу за батька, сина, чоловіка, брата.
Учасники ходи вкотре звернули увагу на долю полонених і зниклих безвісти, наголошуючи: їх не мають права забути. Кожна така подія — це публічний сигнал, що боротьба за поверення додому наших воїнів триває, а відповідальність за повернення — спільна.
Надія родин звучить у безперервній молитві, кожному листі, надісланому у полон і безперервній боротьбі.
Сьогодні акція в підтримку полонених та зниклих безвісті воїнів завершилася, але її головний меседж залишився — не мовчати, а говорити в голос і діяти, допоки всі українські воїни не повернуться додому. Адже, як було зазначено на одному із плакатів: “Вони стояли за нас. Тепер наш час – стояти за них”
“Полон вбиває — не мовчи”, “Зниклі – не загиблі”
