Колись ці речі стояли у сільських хатах, світили вечорами гасовими лампами й передавалися від покоління до покоління. Старовинні рушники, вишиванки, образи, реманент і речі щоденного побуту – це лише частинка великої експозиції етнографічного музею “З минулого у майбутнє”, який відкрили у Завійській гімназії завдяки жителям села.
Розповідає Інформатор.
У багатьох експонатах — не просто побут, а ціла історія родин. Вишиті рушники колись прикрашали образи у святкові дні, дерев’яні скрині зберігали посаг, а гасові лампи збирали довкола себе сім’ї зимовими вечорами. Саме при такому світлі діти вчили уроки, а старші розповідали давні історії та співали народних пісень.
Директорка Завійської гімназії Марія Мартинюк розповіла, що над створенням музею працювали трохи більше чотирьох місяців, а речі збирали по всьому селу:
“Ідея створення музею виникла у нашому педагогічному колективі. Тобто створити етнопростір, в який прийдуть діти. Ми тут будемо писанкарством займатися, проводити вечорниці. Розпочали роботу у січні і за 4 місяці завершили. Кожен зносив речі з кожного куточка. Хоча ми думали, що такого не буде і вже в людей немає старовинних речей. Але як бачите, це ще частинка. Багато людей телефонує і каже, що після відкриття принесуть і жорна і верстати різні привезуть. Це надзвичайно нам буде приємно. Ми дуже раді і щасливі, що у нас з’явився такий музей під назвою “З минулого в майбутнє”.
Освітянка провела журналістам нашого видання екскурсію та показала наповнення музею: старі рушники, образи, гасові лампи, глечики, а також дитячі колисанки. Окрім цього, тут зберігається куделя, а також креденси, які передали із трьох хат:
“Напевно, найцінніше — це куделя, що залишилося, коли прадідівські руки пряли тканину, здрібне полотно. І також нам передали три креденси або серванти. Вони мають не менше 70 років. Усі експонати тут цінні, тому що вони несуть історію, код нації у вишивці, а рушники передають нам нашу ідентичність і національність”.
Детальніше у нашому відеорепортажі:
Картинна галерея заворожує око. Усе — власноруч вишите жінками із Завою, а деяким картинам понад 100 років:
“У нас тут картинна галерея. Нам принесли вишиті картини, хрести. Навіть одна бабуся розказувала, що це понад 100 років вишитому хресту. Тому що її прабабуся подарувала їй на весілля ту картину. Багато в нас є глечиків, макітр, різних куделець, багато різних рушників. І також національний одяг наших жителів”
Колега Марії — Оксана Заводняк — розповідає, що вони не сподівалися, наскільки активно односельчани наповнюватимуть кімнату музею родинними реліквіями:
“Ви знаєте, ми не думали навіть, що наскільки відгукнуться всі сусіди, люди. Наскільки всі почали зносити, хто що має. Дивляться в себе, почали ходити по старих домівках, по своїх родичах. І ми навіть не могли подумати, що ми назбираємо скільки експонатів”
Старі речі у музеї нагадують про час, коли майже все у хаті робили власноруч: ткали полотно, вишивали сорочки, ліпили глечики, майстрували меблі. У кожному хрестикові, у кожній потертій дерев’яній речі — пам’ять про людей, які жили працею, берегли традиції та передавали їх своїм дітям.
Експонатів настільки багато, що у гімназії навіть збилися з рахунку. Окремої уваги вартує архів школи, який, за словами працівників, сягає кінця 1930-х років. У гімназії його вирішили зберегти, адже це цінні дані про людей, які у різний час навчалися у селі. Вдалося тут знайти і маленьку, але досить приємну частинку Калуша.
Своїми враженнями поділилася т.в.о. начальниці відділу освіти Новицької сільської ради Христина Струтинська:
“Ми побачили такий музей, який переніс нас іншій вимір. Стоячи тут на цьому заході і слухаючи ваші чудові голоси, ваші прекрасні тексти і декламації, час зупинився. Насправді таке враження, що ті всі клопоти, які лишилися десь там, за межами Завою, вони зникли. І ми потрапили в спокійне місце, де відчувається чудова атмосфера й чудова аура. І тут насправді здається, що ти десь в кращому житті, у кращому його прояві”
Під час заходу військовослужбовець Руслан, який перебуває у відпустці, подарував музею глечики, які привіз із собою з фронту. Воїн каже, що відчув: цей посуд, у якому його побратими готували їжу, потрібно забрати із собою, щоб ворог його не знищив.
“Мої хлопці у цьому варять їсти. Вони там для того, щоб ви тут були у мирі. Після того як ми переможемо, то нам потрібно збудувати класну та заможну країну. А це наш подарунок музею”.
Марія Мартинюк жартує, що її колеги залишалися у музеї навіть після роботи, щоб насолодитися красою і витонченістю історичних експонатів, які зберігають автентичність та унікальність Завою. Це підтвердила її колега Оксана Заводняк:
“Ви врахуйте, що ці ікони, вони чули стільки молитв. Це кожна робота, кожен хрестик. Тут така енергетика і така аура, що ми приходимо сюди, сідаємо, дивимося і просто мовчки сидимо. Це правда”
Для багатьох жителів Завою музей став місцем особистих спогадів. Хтось впізнає тут речі зі своєї дитячої хати, хтось — вишивку бабусі чи креденс, біля якого збиралася родина. А для молодших поколінь це можливість побачити, яким було життя села десятки років тому — без ґаджетів, але з особливою атмосферою тепла, праці та родинності.
У музеї особливу атмосферу створюють дрібниці, які колись були звичними у кожній сільській хаті. Вицвілі від часу вишивки, старі дерев’яні рамки, потерті ручки креденсів чи керамічні глечики із тріщинами — усе це зберегло тепло рук людей, які користувалися ними щодня. Тут речі не виглядають «мертвими» експонатами — вони ніби продовжують розповідати історії своїх господарів.
Дещо могло лежати на горищі десятиліттями, але тепер знайшло своє місце у музеї. Навіть запах дерева, старого полотна й давніх книг у кімнаті переносить відвідувачів у зовсім інший час — у село, де вечори були тихішими, люди більше спілкувалися між собою, а речі цінували й берегли десятиліттями.
У час повномасштабної війни такі музеї мають особливе значення не лише для села чи громади, а й для всієї України. Поки росія намагається знищити українську ідентичність, стирає пам’ять, руйнує музеї, церкви й культурні пам’ятки, саме у таких місцях зберігається жива історія народу — його мова, побут, традиції та родинна пам’ять. Кожен рушник, вишивка чи старий образ тут є доказом того, що українська культура існувала, живе і передається далі. Бо там, де бережуть українську культуру, — житиме й українська нація.
Ярослав Куцій
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
