Коли до Великого терору залишалося ще одинадцять років, про калушанина Михайла Козоріса писали як про одного з найцікавіших українських прозаїків свого часу. Архівний номер журналу «Зоря» за 1926 рік зберіг оцінки його творчості, порівняння зі Стефаником та погляд сучасників на письменника, якого згодом знищив радянський режим.
Пише Інформатор.
5 серпня встановлений Міжнародним день пам’яті жертв Великого терору. Серед тисяч осіб української інтелігенції розстріляними були й калушани, зокрема Михайло Козоріс. Про певні миттєвості літературної діяльності калушанина дізнаємося із літературно-наукового та політично-громадського місячника “Зоря” за лютий 1926 рік. У ньому поміж українських письменників та поетів характеристику літературної творчості отримав уродженець Калуша.
У матеріалі Михайло Козоріс постає як письменник, чия творчість формувалася на зламі епох. Літературний шлях він розпочав ще до Першої світової війни, однак найбільшої творчої активності досяг у революційний період. Його твори друкувалися у провідних українських виданнях того часу — від “Буковини” та “Дзвінка” до “Літературно-наукового вістника”. Автор тогочасної характеристики наголошує, що Козоріс був не просто прозаїком, а письменником із чіткою громадянською позицією, який прагнув осмислити соціальні зміни та місце людини у новому суспільстві. Далі пряма мова із статті за 1926 рік:
“Михайло Козоріс — почав літературну працю теж до війни та став більше продуктивним в час революції. Друкував свої твори у “Буковині”, “Дзвінку”, “Бжолі”, “Літерат. Наук Вістнику”, в час революції в радянських газетах… Сюжетом його речі своєрідні. В творах з Гуцульського життя манірою письма нагадує Стефаника. Головний мотив творчости — боротьба за визволення пролетаріяту та сільської бідноти, та звільнення людини від умовности.
“Ой зішлась біднота, стала радить раду.
Як у чорні руки панську взяти владу”.
Витяг із літературно-наукового та політично-громадського місячника “Зоря” за лютий 1926 рік
Особливе місце у творчості Козоріса займало життя простих людей, передусім селян і гуцулів. Його новели вирізнялися психологічною глибиною, лаконічністю та виразною художньою мовою, через що сучасники навіть порівнювали його манеру письма зі стилем Василя Стефаника. Водночас Козоріс не обмежувався побутовими замальовками. Через долі своїх героїв він порушував складні питання соціальної несправедливості, класового протистояння, людської гідності та права на свободу.
“Основа його творчости, новеля, нариси з соціальної боротьби з часу революції та з пекла сучасного Галицького життя. Цікавлять його питання моралі, тої умовности моральної, що багато лиха робить людині (“За віру”, “Їх троє”, Л. Й. В. 1918 р. кн. IV—VI). “Мораль, мораль?… Що це таке? Геть з тою гидрою, геть з тою полинялою фльондрою”.
Мораль служить можним цього світу, для того, щоб нею закривати найогиднійші свої злочини. Це меч, котрим вони здобувають собі право бути “єдино чесними” та разом і “єдино огидними”. Мораль за ними… Другі ж за кусок хліба мусять продавати себе, своє тіло і волю. Хочеш, чи не хочеш. Могуча брехлива мораль проти них.
З цього протесту проти старої брехливої моралі вийшли соціяльні казки. В них автор виводить на денне світло ту фальшивість “моральних основ”, що ними сотні літ задурманювано бідноту. Та не жаль Козоріс не опрацьовувув належно ці казки. Визначне місце у його творах займають нариси з часу класової боротьби. Бренить у них мелодійна, лірична нутка (“Ти мене сину покинув”).
Користується Козоріс переважно картинами з сільського життя. Навіть там де він уникає їх, вони входять в його творчість як художні засоби, як порівнення, епітети, образи… “Ходжу мов той осінній вітер по стерні”, літа “мов ті ґаздівські робучі коці, що везуть на тік навантажений збіжжем віз”.
Витяг із літературно-наукового та політично-громадського місячника “Зоря” за лютий 1926 рік
Характерною рисою прози Михайла Козоріса була її образність. Навіть розповідаючи про революцію чи соціальну боротьбу, він широко використовував картини сільського життя, природні порівняння та символічні образи. Через контрасти — світла і темряви, праці й неробства, добра і зла — письменник утверджував думку, що справжньою цінністю є чесна праця, а майбутнє має належати тим, хто власними руками творить життя. Саме поєднання соціальної проблематики, ліризму й виразної народної образності зробило Михайла Козоріса однією з помітних постатей української літератури першої половини ХХ століття.
“Основна лінія, що проходить через його твори, це та думка, що все основане на “дуалізмі контрастів: сонце тінь, день ніч, любов — заздрість”, бундючна повозка — скромна, роботяща молотілка, медвідь — баран, трутні — бджоли. Не корисна, злочинна бундючність мусить бути знищена. Життя мусить бути в руках тої частини, що його творить, що своїми робочими руками дає конкретні, реальні цінности. Такою є навіть Марта з оповідання. “Їх троє” — скористати з цих цінностей їй шкодить стара мораль. Тож нехай згине ця мораль…”
Нагадаємо, що раніше ми писали про те, що Михайло Козоріс у свій час писав, що “з противником можна бути делікатним тільки для ока. По суті треба бути з ним рішучим, безпардонним і не залишати доти в спокої”. Детальніше у матеріалі — історія письменника з Калуша, розстріляного у Сандармосі
Що відомо про Михайло Козоріса з Калуша
Михайло Кирович Козоріс народився у 1882 році у Калуші. У 1912 році закінчив Станиславівську гімназію. Коли розпочалася Перша світова війна і прийшла російська окупація, його вивезли до російського Томська за “австрофільство” (прихильність до Австро-Угорщини). Йому вдалося повернутися лише у 1917 році.
Поселяється у Вінниці. Однак після гетьманського перевороту, що відбувся 29 квітня 1918 р. його арештовують “як опасного для украинского государства”. Перед повстанням Директорії, він звільняється та повертається до Галичини. Із проголошенням ЗУНР, його призначають повітовим комісаром спочатку в Надвірній, а згодом у Тлумачі. Саме тут і пригодились знання й досвід правника.
Разом із УГА змушений перейти через Збруч і опинився на підрадянській Україні. Тут знайомиться із Лесем Курбасом, ходить на вистави його театру, що пізніше опише для галичан у газеті “Діло”. Тут він стає членом літературного угрупування “Західна Україна”
Ув’язнення та розстріл
Як ми вже згадували раніше, у 1933 р. калуського письменника було засуджено до 5 років, які відбував на Соловках. Втім, відбути їх йому не судилося, адже 9 жовтня 1937 р. постановою “особливої трійки” УНКВС Ленінградської області його засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу. Розстріл здійснили у найчорнішу ніч для української культури та історії — 3 листопада 1937 р. Чому так? Бо за документами, саме в цю ніч розстріляли 151 українця й українку.
Детальніше про розстріли у Сандармосі у матеріалі — “З противником можна бути делікатним тільки для ока”: історія письменника з Калуша, розстріляного у Сандармосі
Ярослав Куцій
Підтримати редакцію donate/kalush_informator
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
