Я виріс на піснях Андрія Кузьменка, але так і не почув його наживо. Один концерт у Калуші я пропустив через вік і застуду, інший у 2014 році, здається, скасували через його поїздку з гуманітарною допомогою на схід України. Через роки я нарешті “зустрівся” з Кузьмою — але не на концерті, а у кінотеатрі на стрічці “Кузьма. Страшно веселий”. І це було щиро і прекрасно.
Розповідає Інформатор.
Ви прочитаєте враження від фільму про Андрія Кузьменка від особи, яка росла на його піснях, але через обставини так і не потрапила на його концерт, який мав відбутися у Калуші. Це не класична рецензія на фільм, і не спроба оцінити його за кінематографічним критерієм, а радше враження від особистої “зустрічі” із Кузьмою.
Тож яким постає Кузьма у стрічці “Кузьма. Страшно веселий” і чи вдалося фільму показати не лише відомого музиканта, а й живу людину з її сумнівами, помилками, мріями та суперечностями?
Концерт, на який я так і не потрапив
Чому саме так? Бо у 2001 чи то 2002 році я ще був замалий, аби бути на його концерті. Плюс моя застуда, як згадував потім мій тато, вплинула на те, що батьки самі не пішли тоді на виступ гурту “Скрябін”, який відбувся у парку культури та відпочинку імені Івана Франка.
У 2014 році Андрій, здається, скасував свій виступ через те, що мав забрати гуманітарну допомогу військовим і відвезти її хлопцям на схід України.
На прем’єру фільму “Кузьма. Страшно веселий” 13 серпня у Калуші прийшло трохи більше ніж 20 осіб. Така низька явка, на мою думку, пояснюється радше досить раннім і незручним часом показу фільму — 15:55. Більшість людей у цей час ще на роботі, а прайм-тайм забрали іноземні кінострічки.
Сподіваюся, що на вихідних ситуація буде дещо іншою. Втім, порадувало, що прийшли люди різного віку: від підлітків до поважних панянок. І від перегляду фільму було відчуття домашніх посиденьок із Кузьмою, де він годинами розповідав про свої пригоди та життя.
Ким був Кузьма насправді?
Постер до документального фільму “Кузьма. Страшно веселий”
Протягом усього документального фільму його творці — режисер Артем Григорян, продюсер Максим Сердюк, композитор Мілош Єліч — намагаються відповісти на запитання: “Ким був Кузьма насправді?”
Обов’язково готуйтеся до того, що ви будете багато сміятися, задумуватися над словами співака та навіть плакати. Здається, що за понад дві години стрічки увесь спектр емоцій розміщений рівномірно і там, де він був найбільш вдалим.
Завдяки архівним кадрам, які збирали звідусіль і деякі з яких уперше будуть показані у фільмі, глядач поринає у внутрішній світ хлопця з Новояворівська: панк-рок, дружбу зі школи, внутрішні переживання, боротьбу, перші успіхи та перші проблеми. Усе це дає розуміння того, яким цікавим і водночас складним було його життя.
Водночас протягом фільму Андрій перед глядачем постає юнаком-панком, музикантом, другом, сином і просто людиною зі своїми переживаннями та мріями.
Кузьма, який говорить із тобою
Основну цінність стрічки, на мою думку, складають кадри, де Кузьма говорить сам — власним голосом, без посередників і чужих переказів. Він розповідає про себе, музику, життя, успіхи та сумніви, і завдяки цьому фільм сприймається не просто як розповідь про відому людину, а як особиста розмова Кузьми з кожним глядачем.
Ти ніби сидиш навпроти нього і слухаєш його історію безпосередньо від нього самого. Саме ця присутність Кузьми через архівні інтерв’ю та відео робить стрічку особливо живою і щирою. У фільмі є кадри з Калуша і Вістової… (але я вам того не говорив).
Хто питав за Злого Репера Зеника – він у фільмі точно буде. Теж будете сміятися і дізнаєтеся, що пісні під цей проєкт писалися у Страсну П’ятницю напередодні Великодня. Але спойлерити далі я не буду. Йдіть у кінотеатри і переглядайте стрічку.
Ще однією проблемою, яку у фільмі порушує сам Кузьма, є просування української музики. Навіть через 15 років, коли він уже був популярним, Андрій відкрито говорив на камеру, що музичні телеканали та радіостанції не брали його пісні в ротацію лише через те, що вони були україномовними.
Попри це, він продовжував писати українською, не відмовлявся від власної мови та зрештою завоював серця мільйонів українців. І, мабуть, у цьому є одна з найважливіших речей, які залишилися після Кузьми: він не чекав, поки українську музику почнуть слухати, — він сам робив її такою, яку хотіли слухати.
За усмішкою — людина, яка теж сумнівалася
Фото: Village Ukraine
У кліпах та інтерв’ю на концертах ми бачимо усміхненого, впевненого і життєрадісного чувака, який, здавалося, нічого не боїться і точно ні в чому не сумнівається.Проте Андрій Кузьменко насамперед був живою людиною, і сумніви теж проростали в його душі. У чому він точно був упевнений, так це в тому, що не стане стоматологом, а віддасть себе повністю музиці.
Документальна стрічка показує не просто хроніку життя легенди, а періоди, у яких є місце для сумнівів, конфліктів, помилок і суперечливих рішень. Кузьму тут не намагаються перетворити на бездоганного героя — навпаки, його образ розглядають критично, показуючи не лише сильні сторони, а й те, за що його можна було критикувати.
Так само неоднозначно показаний і “Скрябін”: від андеграундного гурту до великого комерційного проєкту, від дружби всередині колективу до конфліктів і зміни складу. Саме ці суперечності роблять історію Кузьми цікавішою, адже за звичним образом веселого і впевненого чувака залишається людина, яка сумнівалася, помилялася, змінювалася і не завжди мала однозначні відповіді.
“Якщо будете сидіти, нічого не побачите”
Фото: Village Ukraine
Кузьма дуже любив подорожувати. Для нього це було не просто про зміну місця чи відпочинок — він постійно шукав нові враження, людей, історії та моменти, які хотілося зберегти. Куди б не їхав, часто брав із собою фотоапарат чи камеру і фіксував усе, що відбувалося навколо. Завдяки цьому після нього залишилося чимало особистих кадрів, які сьогодні дозволяють побачити Кузьму не лише зі сцени, а й у звичайному житті — у дорозі, серед друзів, у незнайомих містах і просто в моменти, коли він був самим собою.
Фраза, яка особисто відгукнулася мені, звучала з вуст Андрія так: “Якщо будете сидіти, нічого не побачите”.
У цьому, мабуть, і проявлялося його ставлення до життя — не сидіти на місці, а постійно кудись їхати, щось побачити, з кимось познайомитися, спробувати нове. Фраза, яка особисто відгукнулася мені у фільмі, прозвучала з вуст самого Андрія: «Якщо будете сидіти, нічого не побачите». І після перегляду стрічки вона звучить особливо влучно, адже Кузьма, здається, усе життя саме так і робив — не сидів, а жив, їхав уперед, дивився навколо і залишав після себе те, що побачив.
День, коли Кузьма пішов
Окрему частину фільму становить розповідь про загибель Кузьми. Його родичі, друзі, колеги пригадали той страшний день коли Кузьма покинув цей світ.
Я дуже добре пам’ятаю день загибелі Андрія Кузьменка. Я тоді ще вчився у школі. На перерві перед уроком зарубіжної літератури заходить тато й каже: “Кузьма розбився в аварії”. Я тоді не повірив і сказав: “Не може бути, ти щось вигадуєш”. Проте це була таки правда, і вже по всіх новинах про це говорили.
По всій країні ввечері грали його пісні. Так було й у Калуші. З десяток лампадок і хлопці, які грали на гітарі. Згодом показували кадри з Майдану, де сотні людей співали пісні Кузьми. Ми також сиділи перед телевізором і зі сльозами на очах співали його пісні.
Після фільму залишається музика
Фільм просякнутий теплотою, любов’ю і простотою. Переглянувши документальну стрічку, я лише зараз усвідомив усю ту глибину, яку Кузьма вкладав у свої пісні. Недарма кажуть: коли ти щасливий — ти насолоджуєшся музикою, а коли кіт шкребе на душі — вслухаєшся у слова.
Андрій Кузьменко не був просто пересічною особою, а людиною, яка залишила по собі цілий пласт української культури. Він говорив із людьми їхньою мовою і саме тому став настільки близьким для мільйонів українців. Після його загибелі ця близькість не зникла — навпаки, його пісні продовжили жити вже в нових поколіннях.
Андрій Кузьменко був не просто музикантом, а людиною-епохою. Він вмів говорити про складне простими речами. Мабуть, найбільше свідчення його впливу — те, що Кузьма досі присутній у нашому повсякденному житті. Його пісні звучать на весіллях і прощаннях, під них закохуються, освідчуються, сумують і радіють. І в цьому є головний парадокс його спадщини: Андрія Кузьменка вже немає, але його голос досі залишається поруч.
Ярослав Куцій
Підтримати редакцію donate/kalush_informator
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
