Пам’яті Тараса Когута — захисника з Долини, який завжди йшов туди, де було найважче

Він був гідний жити… Але віддав своє життя за інших! Є люди, про яких боляче говорити у минулому часі. Бо здається несправедливим, що про людину, яка так хотіла жити, ми сьогодні говоримо: “його більше немає”. Тарас Когут на псевдо Яструб-Захар мав просто жити своє життя.

Інформатор ділиться спогадами про Героя.

Тарас Богданович Когут (позивний Яструб-Захар) народився 13 жовтня 1984 року. Мешканець Долини. Він був люблячим чоловіком, татом, сином, братом, другом та колегою. Для побратимів — воїном, поруч із яким не страшно було стояти у найтяжчі моменти.

Тарас був людиною з великої літери.

Старший Солдат.

Захисник України.

Та за цими словами — набагато більше. За ними — Людина.

Людина, яка пройшла через те, що важко навіть уявити. Яка пережила страшні речі, бачила війну зовсім не з екрана, а на власні очі. Яка знала, що таке небезпека, втрати, біль і страх.

Але страх ніколи не змушував його відступити. Тарас ішов вперед.

Коли інші могли вагатися — він діяв.

Коли було страшно — залишався.

Коли було важко — не здавався.

І найголовніше — він ніколи не залишив би свого побратима. Саме таким його запам’ятають ті, хто стояв із ним поруч. Не за званням. Не за кількістю нагород. Не за записами у військових документах. А за серцем. За характером. За тією внутрішньою силою, яка не дозволяла йому пройти повз чужу біду.

За спиною побратима він не ховався. Навпаки — сам ставав уперед. Такі люди не народжуються щодня. І, мабуть, саме тому їхня втрата болить особливо сильно.

Свою боротьбу за свободу та незалежність України Тарас розпочав в 2013 році з Революції Гідності після розгону силовиками студентів на Майдані, Тарас одразу без вагань вирушив на допомогу студентам в Київ, був активним учасником Революції Гідності! Згодом, коли в 2014 році почалася окупація Криму, Тарас одразу долучився до формування добровольчого батальйону імені генерала Кульчицького, в складі якого вирушив виконувати бойові завдання в антитерористичній операції.

Брав участь в звільнені Слов’янська та Краматорська у Донецькій області, обороні Горлівки та Дебальцевого, за що отримав не одну нагороду.

Тарас мріяв стати офіцером — вступив на військову кафедру. Але війна зробила інший вибір: розпочалось повномасштабне вторгнення й Тарас одразу прийняв рішення йти солдатом, не закінчуючи навчання на військовій кафедрі.

24 лютого 2022 року він став знову на захист України. Добровільно долучився до особового складу 80-ої окремої Десантно-Штурмової Бригади, в складі якої бажав виконувати бойові завдання. Саме в складі 80 бригади брав участь у звільненні м. Вознесенська, м. Баштанки Миколаївської області. обороняв м. Святогірськ, м. Соледар, м. Бахмут Донецької області. м. Лисичанськ Луганської області, в також — наступальні дії під Кремінною Луганської області. Брав участь у звільненні с. Кліщіївка Донецької області; учасник Харківського контрнаступу, де було звільнено м. Ізюм, м. Борова Харківської області та багато інших населених пунктів. Окрім цього, брав участь у Курській операції.

Завжди був там, де гаряче, та в запеклих боях. Неодноразово був поранений під час виконання бойових завдань, але завжди, не завершивши до кінця лікування, повертався знову в бій.

Пізніше служив у 58 бригаді, з якою обороняв Харківську область. Служив Тарас на різних посадах: від розвідника до артилериста, опановував різноманітну зброю. Був досвідченим воїном, за спиною якого залишилось чимало боїв!

Між побратимами мав авторитет за свою сміливість, мужність, хоробрість, чесність, був людиною, на яку надіялись. Цікавився історією України, мав патріотичний погляд, захоплювався воїнами Української Повстанської Армії та провідниками Українських Націоналістів таких як Бандера, Шухевич та Коновалець. Завжди долучався до вшанування їхньої пам’яті, активно брав участь в патріотичних рухах. Шанував червоно-чорний прапор УПА, з яким брав участь як і в боях, так і в громадських рухах.

Активно займався спортом, зокрема важкою атлетикою.

Війна забрала в нього спокійні дні, домашній затишок, звичне життя. Але не змогла забрати головного — його людяності та мужності. Він продовжував воювати. Продовжував тримати стрій. Продовжував захищати тих, хто був поруч. І, напевно, найстрашніше у цій історії те, що людина, яка стільки разів ішла назустріч небезпеці й поверталася, одного дня не змогла повернутися…

28 липня 2026 року поблизу населеного пункту Гоптівка Харківської області Тарас Когут отримав важке бойове поранення. За його життя боролися медики у Вінниці. Лікарі робили все можливе, проте 4 серпня 2026 року серце Захисника зупинилося. Він віддав Україні найдорожче — своє життя.

Його смерть — це невимовний біль для рідних, близьких, друзів, побратимів, колег та всієї Долинської громади. Та водночас це і велика гордість за Людину, яка у найважчий для держави час стала на її захист.

Тарас Когут не просто виконував військовий обов’язок. Він захищав право кожного з нас жити на своїй землі, говорити рідною мовою, ростити дітей, зустрічати світанки у вільній Україні. Його подвиг — не лише у військових звитягах. Він у самому виборі: залишитися вдома чи піти туди, де небезпечно; берегти лише власне життя чи ризикувати ним заради інших.

Тарас зробив свій вибір. І цей вибір назавжди вписаний в історію боротьби українського народу за свободу.

Пам’ятаймо Тараса Когута як мужнього воїна, вірного побратима, працьовиту людину, Захисника своєї Батьківщини. Нехай його приклад сили духу, відваги та самопожертви живе у пам’яті наступних поколінь. Бо Герої не зникають. Вони залишаються у наших серцях, у пам’яті рідного міста, у вільній Україні, за яку віддали найдорожче. Вічна пам’ять і вічна слава Герою України — Тарасу Когуту. Низький уклін Воїну, який віддав своє життя за Україну.

Тетяна Татарченко

Підтримати редакцію donate/kalush_informator 
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com