Від старих БелАЗів до забутих шахт — як виглядало промислове минуле Калущини

Старі фотографії Домбровського кар’єру, техніка, яка працювала на видобутку калійних солей, та спогади колишніх шахтарів. Владислав Козорський уже кілька років цікавиться промисловою історією Калущини. Водночас чоловік переконаний, що разом із колишніми працівниками підприємств поступово зникає і пам’ять про промислове минуле краю.

Розповідає Інформатор.

Історією калуських шахт та Домбровського кар’єру Владислав Козорський почав цікавитися ще до початку повномасштабного вторгнення, орієнтовно у 2021 році. Тоді він неодноразово відвідував території колишніх промислових об’єктів, спостерігав за їхнім станом та намагався відшукати старі фотографії, на яких можна було побачити, який вигляд вони мали десятки років тому.

Владислав почав спілкуватися з колишніми шахтарями, зокрема жителями Кропивника, Сівки-Калуської та інших навколишніх населених пунктів. Частина його співрозмовників безпосередньо працювала на шахтах, а деякі були знайомі з людьми, які брали участь у розробці Домбровського кар’єру. За словами Владислава, спеціально таких людей він не розшукував. Знайомства виникали випадково — під час роботи чи вирішення повсякденних справ.

“Так мене просто життя з ними звело. Взагалі, я цього не хотів, я їх не шукав. Просто мене саме життя з тими людьми звело. Через роботу, через різні справи. І так я дізнався теж багато чого”, — розповідає Владислав Козорський.

Рідкісні фотографії, виконані Олександром Підліснюком

Зазначимо, що фотографії виконані калушанином Олександром Підліснюком. Їх у 2021 році оцифрував та опрацював краєзнавець Анатолій Дутчак та опублікував їх у мережі у 2023 році.

Свого часу Владислав навіть задумав реалізувати фотопроєкт, у якому хотів порівняти історичні світлини з теперішнім станом промислових об’єктів. Йшлося не лише про загальні краєвиди, а й про конкретні одиниці техніки, які можна було б ідентифікувати за старими фотографіями.

“Я просто дуже зацікавився цими фотографіями. Там були фотографії БелАЗів. Я хотів теперішні фотографії зробити і тоді віднайти ті самі машини, ту саму техніку, ті самі речі, що там на фотографіях були, плюс-мінус. І хотів викласти, що було тоді і що тепер. Хотів, але руки до цього не дійшли, а потім почалася повномасштабна війна”, — пояснює Владислав.

Водночас Владислав наголошує, що точних дат не пам’ятає, оскільки під час пошуку його насамперед цікавив сам зміст фотографій, а не рік їхнього створення.

Спогади шахтарів, які поступово відходять у минуле

Для Владислава особливу цінність становлять розповіді людей, які безпосередньо працювали на шахтах та інших промислових об’єктах Калущини.

За його словами, ще три-чотири роки тому йому вдалося поспілкуватися з кількома колишніми шахтарями. На той час вони вже були похилого віку, а нині чоловік навіть не знає, чи залишилися вони живими.

“Як би то не звучало, але вже шахтарі помирали. Вони ще тоді були живі, бо спілкувався десь років три-чотири тому. Багато чого такого ще порозказували, що там робилося. Вони шахту знали, як себе. Все життя відпрацювали, по шахті ходили і все знали”, — пригадує Владислав.

Він переконаний, що розповіді безпосередніх учасників тих подій мають особливе значення для збереження історії. Адже одна справа — почути інформацію від людини, яка лише цікавиться певною темою, й зовсім інша — від працівника, який десятиліттями перебував усередині шахти та знав особливості її роботи.

“То інакше говорити, як то кажуть, коли ти говориш із людиною, яка цим цікавиться, яка тобі щось там розкаже, там щось може бути, хтось щось прибреше зверху. А інакше — від людини, яка там була всередині. Мене це більше цікавило”, — пояснює чоловік.

Владислав наголошує, що ніколи не ставив собі за мету збирати сенсаційні історії чи перебільшені розповіді. Насамперед він прагнув зрозуміти, якою насправді була праця шахтарів, із якими труднощами вони стикалися та як функціонували підприємства.

“Мене не цікавили ті, хто щось там хтось збирає, щось розказує чи перебільшує. Мені було цікаво чесно, що там було, як це було, як то було важко робити. А мене це цікавило просто так, чисто по-людськиʼ, — додає він.

Водночас чоловік звертає увагу і на те, як швидко змінюється стан колишніх промислових об’єктів. За його спостереженнями, ще у 2018–2020 роках на деяких територіях зберігалося значно більше обладнання та елементів інфраструктури.

165 метрів замість 120 — що розповідав чоловік, який працював на розробці Домбровського кар’єру

Одна з історій, яка особливо запам’яталася Владиславу Козорському, пов’язана з колишнім працівником Домбровського кар’єру. Чоловік, якого він називає дядьком Славіком, свого часу працював на крокуючому екскаваторі та, за його словами, брав участь у розробці кар’єру.

Познайомилися вони на одному із заводів, де працювали разом. На той час чоловікові було вже понад 80 років, а серед колег він був одним із найстарших працівників.

Під час звичайної розмови Владислав із колегами поцікавилися, де той навчився працювати на екскаваторі. У відповідь почули історію про його молодість та роботу на Домбровському кар’єрі.

“А він почав розказувати, що вчився на крокуючому екскаваторі. Крокуючий — то якраз цей, що на цих фотографіях, на тих лапах якраз”, — пригадує Владислав.

За словами його співрозмовника, працювати на розробці кар’єру він почав ще у 15–16-річному віці. Згодом брав участь і в інших земляних роботах на території Калуша.

Особливо Владиславу запам’яталася названа чоловіком глибина кар’єру — 165 метрів. Водночас сам він не береться стверджувати, що ця цифра є точною. Зауважимо, що йдеться про особисті спогади колишнього працівника, а не документально підтверджені технічні характеристики об’єкта.

“То він у 15 чи в 16 років починав рити Домбровський кар’єр. І він казав — 165 метрів. Не знаю, може, він щось плутає. Але він казав, що він там був до кінця, бо він рив і Солоні озера, то, де зараз купаються, і Домбровський кар’єр він рив. Він там так і вчився, і там, доки то все не вирили, він там працював, казав. Казав — 165 метрів. Я то пам’ятаю, як досі. Ну, я цифру 165 пам’ятаю дуже добре”, — розповідає Владислав.

Для чоловіка ця історія стала ще одним прикладом того, наскільки багато інформації про промислове минуле Калуша зберігається саме у спогадах колишніх працівників.

Залізничні колії, магнієвий завод та забута інфраструктура

Промислова історія Калущини для Владислава не обмежується лише шахтами та Домбровським кар’єром. Його цікавить також інфраструктура, яка забезпечувала роботу підприємств, зокрема залізничні колії, виробничі споруди та транспортні шляхи.

Із магнієвим заводом пов’язана й історія його родини. Дід Владислава все життя працював там токарем. Утім, коли той був живий, онук ще не настільки цікавився промисловою історією, щоб детально розпитати його про роботу підприємства.

“Навіть у мене дід на магнієвому заводі, ну, він теж помер. Він усе життя там пропрацював, він токарем був, усе життя пропрацював на магнієвому заводі. Ну, я тоді ще теж малий був. Що я там міг такого? Якби зараз, то інакше, зараз би знав”, — пригадує чоловік.

Зокрема, Владислав розповідає про колишню залізничну інфраструктуру, яка проходила через Кропивник. За його словами, одна з колій пролягала неподалік теперішнього цвинтаря та церкви, а її сліди можна помітити й сьогодні.

“І він би теж розказав, що колії там до магнієвого, що там їх познімали, покрали. Коли ще колія ця йшла в Кропивнику, де зараз цвинтар, теж так само. Там прямо такий горбочок є на цвинтарі, якраз як переїжджати, де цвинтар у Кропивнику, де церква, там такий горбочок. Колись колія теж йшла від магнієвого”, — розповідає Владислав.

На його думку, подібні спогади дозволяють відновити хоча б частину історії об’єктів, які давно перестали функціонувати, а їхні залишки поступово зникають.

Ще кілька років — і розповісти про це буде нікому

Найбільше Владислава непокоїть те, що разом із колишніми працівниками шахт і заводів зникають унікальні свідчення про минуле Калущини.

Чоловік припускає, що вже через 5–10 років знайти людей, які особисто пам’ятають роботу окремих підприємств, буде надзвичайно складно. Адже більшість його колишніх співрозмовників уже перебували в похилому віці.

“Багато чого ще такого було, що взагалі люди або позабували, або просто вже помирали з цією інформацією. І це вже просто ні від кого більше не дізнаєшся. Я так думаю, максимум років, може, з 5–10. Бо, наскільки я знаю, і від цих людей навіть, що там на шахтах були, то вже всі майже повмирали. Зараз ще десь пару років, то вже дійсно, то вже нікого просто не буде”, — вважає Владислав.

Він також згадує про важкі умови праці на шахтах. За розповідями колишніх працівників, робота могла негативно впливати на здоров’я, а деякі з них у старшому віці мали серйозні захворювання. Водночас ці свідчення є особистими спогадами й не дозволяють встановити причини конкретних хвороб чи смертей.

Не меншою проблемою, на думку Владислава, є втрата старих фотографій. Чимало знімків зберігаються виключно в сімейних альбомах колишніх працівників. Після смерті власників такі архіви нерідко опиняються забутими або взагалі знищуються.

“Я маю теж такі, що їх взагалі ніде немає. Це просто фотографії, були суто людей, шахти і так далі”, — зазначає чоловік.

Владислава дивує і те, наскільки мало у відкритому доступі інформації про промислове минуле Калуша та навколишніх населених пунктів. На його думку, навіть про об’єкти, які ще кілька десятиліть тому були важливою частиною життя міста, сьогодні складно знайти фотографії чи докладні відомості.

Для порівняння він наводить Стебник, де, за його словами, збереглося значно більше старих світлин шахт і промислових об’єктів.

“Мені просто теж так смішно, чого в нас так, у Калуському районі, за такі речі, за ці старі навіть заводи, шахти, немає різниці, так мало інформації, що мені аж дивно. Навіть той Стебник взяти, там фотографій страшне скільки, навіть старих радянських фотографій багато”, — каже Владислав.

На його переконання, найбільша цінність таких матеріалів полягає в тому, що вони дозволяють побачити місто та його промисловість очима людей, які жили й працювали тут десятки років тому.

“А саме в Калуші таке взяти, що взагалі… Це тільки хіба в архіві у людей, і то, як комусь дається. Бо так зараз фотографії цих людей… Люди швидко вмирають, і такі фотографії поспалюються, і пропадають, і більше їх ніколи в житті не побачиш. Тільки від людей можна дізнатися, і більше ніде”, — підсумовує Владислав Козорський.

Підтримати редакцію donate/kalush_informator 
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com