Інформатор Калуш

ІНТЕРВ'Ю

“Головне — що я вдома і живий”: прикордонник з Калущини Михайло Миндюк про полон та життя після обміну

Прикордонник Михайло Миндюк про життя після полону

Михайло Миндюк із села Небилів Перегінської громади пішов захищати країну добровольцем у 2022 році, а згодом пережив понад рік російського полону.

Як усе починалося у військкоматі, чим запам’яталися місяці в неволі та як минає адаптація вдома після обміну — про це в інтерв’ю Інформатору розповів ветеран війни, військовослужбовець-прикордонник Михайло Миндюк.

— Чим ти займався до повномасштабної війни, ще до того як пішов добровольцем? Як усе сталося?

— З 18 до 27 років працював у Чехії, їздив на заробітки. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, я приїхав і вирішив іти захищати країну. У строковій армії до цього моменту не служив — я астматик з дитинства. У військкомат ходив не один раз — спочатку у квітні, потім у червні, а в липні вже твердо сказав, що їду на фронт.

Хтось запитав, чи є можливість потрапити до прикордонників. Я сказав: “А мені без різниці, куди”. Ми ж навіть не знали, що таке армія, я не служив, але хотів йти захищати країну. Так і потрапив на кордон.

У мене з дитинства була інвалідність через астму, напади траплялися часто. Коли був у неволі, напади взагалі зникли, хоча стресу й голоду вистачало.

Спочатку нас відправили у Чоп, на кордоні пробули близько трьох місяців. Згодом перевели у Семенівку на Чернігівщину, де ми провели близько 18 місяців. Потім уже поїхали в бік Донеччини — там я й потрапив у полон.

— Як саме ти опинився в полоні?

— Ми поїхали на евакуацію поранених. Почався обстріл — ми з побратимом вискочили, забігли в хату. Машина поїхала, а ми лишилися під обстрілом. Три дні сиділи під обстрілами у тій хаті. Потім зайшла зачистка, вже йшла російська техніка, бігали росіяни — так ми потрапили в полон.

У полоні — побої, катування, голод, холод і туга за домом. Умови жахливі, антисанітарія. Потім був місяць у донецькій лікарні. Після потрапляння в полон мені відрізали палець, а побратиму — вухо. Уже після лікарні я був шість з половиною місяців у Кіровській колонії. Потім поїхали етапом у Башкирію — і там теж пробув шість з половиною місяців. Весь час полонені знаходяться у клітках, приміщеннях чи камері закритого типу.

Коли нас, полонених, везли на аеродром, очі заклеювали скотчем, руки і ноги зв’язували. Дві доби ми нічого не бачили — трималися один за одного і йшли так званим гусаком. Навіть у літаку очі залишалися заклеєними, рухатися не дозволяли. Потім уже привезли у Башкирію. У таборах спочатку ще могли залучати до так званої промки — прибрати траву, листя, навести лад. У полоні я був 410 днів — рахував з 27 квітня 2024 року.

Прикордонник Михайло Миндюк про життя після полону

— Якими були умови в бараках та камерах?

— Після прибуття до місця утримання спочатку йшла так звана прийомка, де змушували бігти коридором і били. А після душу нас загнали у яму на два тижні і доводилося стояти по 16 годин на ногах, за два тижні ноги сильно спухли.

У камерах умови дуже важкі. Останні два місяці ми сиділи в темряві, бо вікна були замальовані чорною фарбою. Світло вмикали лише слабке червоне, щоб можна було поїсти. Почитати нічого не давали, просто темрява і тиша.

У бараках були свої правила. Вранці підйом, зарядка, шикування, вихід у їдальню. Там давали лише хвилину на те, щоб з’їсти гарячу кашу, від якої горіли губи та рот, але за цей час треба було встигнути. Якщо хтось не встигав або щось не так робив — могли змусити присідати, віджиматися чи застосували силу. У бараках змушували вчити російські пісні. На це давали зовсім мало часу. Ми переписували тексти на клаптиках паперу, вчили вночі і вдень.

Коли вранці відчиняли камеру на перевірку — били, коли заходили наглядачі зі спецназом і собаками — теж. Застосовували палиці чи гумові кийки, але били здебільшого по сідницях і ногах, а по плечах — менше, щоб не залишалося видимих синців на обличчі чи відкритих місцях.

До початку служби я важив близько 90 кілограмів, а за час полону схуд приблизно на 25 кілограмів.

— А як рідні дізналися, що ти в полоні? Чи знали вони одразу?

— Спочатку я був у статусі зниклого безвісти. Лише згодом, десь за місяць чи півтора, рідним повідомили, що я в полоні. Сестри активно шукали інформацію, зверталися куди тільки можна, аби дізнатися про мою долю.

— Що давало тобі надію втриматися в полоні?

— Чесно кажучи, спочатку здавалося, що це надовго. У таких місцях, як на війні чи у полоні, навіть невіруючі починають молитися. У камері я зустрічав хлопців, які сиділи роками, тож думки були різні. Але все змінилося, коли через рік я отримав лист російською мовою, який передали через Червоний Хрест — його написала моя сестра. Вона писала, що вдома всі чекають, люблять і вірять, що я витримаю і повернуся. Коли я прочитав ці слова, стало значно легше. З’явилася впевненість, що про мене пам’ятають і борються за моє повернення. Ці листи я зберігаю вдома дотепер…

— Розкажи про день, коли дізнався, що їдеш додому.

— Ввечір прийшли, почали зачитувати прізвища й сказали вибігати в коридор. Загнали нас у підвал у камеру. Тоді прийшов один, питає: “Як думаєте, куди вас? На етап чи в іншу тюрму?” А потім каже: “Та їдете ви додому”. Нам там уже ніби й не вірилося — перевдягли в цивільне і ти вже знаєш, що завтра їдеш додому. Ми тоді з хлопцями цілу ніч не спали, обдумували що і як.

Спочатку нас повезли через Білорусь. Там ще дали по пакету з їжею — вода та щось солодке. А далі вже привезли до кордону з Україною. Там нас зустрічали наші, розсортували по автобусах — хто на Київ, хто на Харків, хто в інші області. Коли вийшли з автобуса і почули українську мову, це було неймовірне відчуття.

Мене відправили автобусом до Києва в лікарню на реабілітацію. Мама вдома дізналася, що я вже в Україні, та за шість днів вона померла… Ми так і не встигли зустрітися.

— Коли повернувся, чи важко було звикнути до мирного життя?

— Перший час було незвично і трохи важко. Після постійної напруги й обмежень хочеться спокою. Я повернувся додому, у село, де все знайоме й рідне. Поступово почав відновлювати здоров’я, набрав вагу і почав звикати до звичайного життя, інтенсивно займатися спортом.

До мирного життя звикаєш, але війна вже нікуди не дінеться. Тюрма також нікуди не дінеться — вона постійно поруч. Побратими, яких поховав, яких залишив у полоні, яких уже пом’янув… Усе це теж залишається з тобою. Але якось треба жити — справляюся.

Війна — це страшно, тюрма — ще гірше, а полон — іще важче. Але людина сильна: коли є надія та віра в те, що ти повернешся додому, інстинкт виживання працює на повну і людина здатна витримати будь-яку ситуацію.

Після обміну спочатку жив у Львові, де купив квартиру, але зараз повернувся в Небилів — хоча після міського руху спочатку було трохи незвично. Живу з батьком, якому 83 роки.

— Як змінився ти сам і твоє ставлення до життя після пережитого?

— Війна мене сильно не покалічила фізично, але змінила всередині. Полон — це не армія, це — тюрма. Полонених там не вважають за людей. Умови жорсткі, як у радянських таборах: постійні етапи, бараки та суворий режим.

Моя історія звичайна, нічого особливого — таких тисячі серед українських військових. Тому дуже важливо пам’ятати кожного, хто досі чекає на обмін.

Мар’яна Локатир

До теми: Звільненого з полону воїна з Перегінської громади нагородили медаллю

Підтримати редакцію donate/kalush_informator 
Підписуйтесь на нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com

Нагору