В листопаді 2014 вона з неповнолітньою дочкою приїхали до Києва від окупантів Донецька. Чуже велике місто, дочка-десятикласниця не встигла отримати паспорт, пошуки житла і роботи, недовіра до “цих донецьких”. Та разом з тим – випадкові зустрічі, які переросли в тривалу, щиру дружбу. І все налагодилось… аж до моменту, коли війна наздогнала її сім’ю в Києві.
Інформатор архівує історії очевидців війни.
Ніна Миколаївна любить вирощувати квіти і городину. Тендітна, відважна жінка, на вигляд – років 40. Донька-красуня Ліна – інтерн педіатрії. Скромний і виважений чоловік Анатолій займається програмуванням, зараз працює віддалено. Тісняться в одномісному номері в пошуках орендованої квартири. Відходять від обстрілів Києва. На пам’ять приходять спогади, які намагались не ворушити.
Шукають сили почати все з нуля. Вдруге.
“Я живу з цим 8 років, – ділиться Ніна, – намагаюсь забути, але не виходить: підриваюсь серед ночі, багато палю і читаю новини, прислухаюсь. Хтось може подумати, що після донецьких подій ми були готові, знали, як діяти в разі небезпеки. Але ж ні. Точно такий самий жах, тільки воля до життя – більше, бо воно нам вдалось дорогою ціною”.
Ліна ще не мала паспорта і вчилась у 10-му класі, коли їм удвох довелось залишати Донецьк.
Київ зустрів чергами переселенців, тривалими паспортними процедурами, часто – недовірою й докорами. Направду ж, ніхто не здатен відчути війну, якщо тільки не бачив її огидного обличчя.
В Донецьку залишилася старенька мама. Вона відмовилась виїжджати, бо не хотіла залишати будинок, який вони з покійним батьком роками зводили. Мама садила город, крутилась, як могла. На зиму переїжджала до доньки в Київ. Зрідка Ніна сама їхала до мами.
ДОНБАС-КИЇВ-КОЛОМИЯ
”У червні 2015 року, як зараз пам’ятаю, це було на Трійці, там був сильний обстріл. Окупанти сипали градами, розбомбили сусідній будинок. Для розуміння мушу сказати, що удар градом вражає уламками близько 1 кв. км території. Сусідка, їй було 37 років, померла на місці. Її дочка і чоловік отримали сильні поранення. Будинок згорів вщент. А у нашому будинку поплавились лічильники і вигнуло металопрофіль вікон. І це тільки один з мільйонів схожих випадків.
Але я їздила до мами після окупації. І ця картина – не для слабких. Мій рідний Донецьк скидався на руїну. В полях довкола міста майоріли таблички: “Заміновано”. Це рідні нам дороги до Бердянська, де ми відпочивали сім’єю на морі, це ліси Святогір’я… Все змінилося. Вже не було тіл, але відчуття жаху не відпускало. Це була так моторошно…
Я не втрималась і зробила фото. Якби так звані денеерівці мене побачили, то я би довго сиділа в тюрмі.
Місто стало чуже. Відчувалась російська пропаганда, людям промили мізки. Зомбуванню піддалися навіть ті, кого я вважала мислячими людьми. Вони обрали легший шлях: сприймали на віру те, що кажуть з телеекранів. У всьому звинувачували нас”.
В Києві Ніна одразу кинулась шукати роботу і житло, проте не всі радо сприймали приїжджих з Донбасу, хоча були й кардинально інші: доброзичливі, щирі, чутливі до чужої біди. Як наприклад Романія – колега і багаторічна подруга, що приїхала з Прикарпаття до Києва на роботу.
“Я пішла працювати у салон краси майстринею педикюру, – пригадує Ніна своє знайомство з Романією. – Ми одразу ж здружилися. Після всіх випробувань, я дуже ціную в людях щирість і людяність. Наша дружба триває досі”.
Два роки тому Ніні пощастило зустріти чоловіка порядного і відданого. Він сам з Луганщини. Також пережив жахи війни, але за станом здоров’я не міг брати участь в обороні країни. Ледь врятувався, тікаючи від вибухів загарбників.
Їхня зустріч була випадковою: задивившись в телефон вони мало не врізались одне в одного. Антон вибачився, запросив на каву. А два роки тому почали разом жити, купили будинок під Києвом.
Антон працює в іноземній ІТ компанії віддалено. Дочку від першого шлюбу Ліну чоловік прийняв за рідну: піклувався, допомагав фінансово, підтримував у прагненні стати добрим педіатром.
“Мені здавалося: ось воно щастя. Донька-розумниця, чоловік, який став опорою, зразок витримки й порядності”
Вони зуміли перевезти хвору маму з Донецька. Пройшли довгу процедуру оформлення документів, вивезли її через Росію, Білорусь і забрали до себе жити. В Києві пройшла обстеження. Діагноз – рак. Ніна поховали маму на початку року. А через місяць почалась повномасштабна війна…
“І знову життя спочатку. Тільки все навпаки. Ми залишили дім в приватному секторі під Києвом, в який вклали море любові, адже там були по-справжньому щасливі. Ми жили в приватному секторі. За місяць там би мали розквітнути мої чорнобривці…”
В безпеці й мирі дуже легко когось охрестити ворогом, слабаком, докоряти і цькувати. Набагато важче в скрутний час знайти в собі ті найкращі чисто людські риси і не керуватися тваринними інстинктами.
Історія про переселенців, які по приїзду в Яремче влаштували гулянку, – у всіх на устах. Але це – поодинокі випадки. Хіба серед ваших рідних чи близьких нема тих, хто від слабкості розгублено вдався до алкоголю? Ця розповідь навряд буде переказуватися з уст вуста так само, як випадок у Яремче. На жаль. Але кожен з нас в силі це виправити.
Примітка: за побажанням героїв статті імена змінені.
Наталка Сандецька
