Сплю, їм і займаюся волонтерством

Як у 2014 році, так і тепер волонтери по усій Україні стали потужним тилом нашої армії. Треба знайти ліки — будь ласка, треба броню чи екіпірування — прошу, потрібна гуманітарна допомога — кажіть куди, зараз зберемо! І таких титанів по усій Україні багато. Але, багато з цих людей опинились у таких самих обставинах, як і ті, кому допомагають. Нам стало цікаво хто ці люди.  

Інформатор вирішив поспілкуватися з вимушено переміщеними молодими людьми, які стали волонтерами. І трохи познайомити вас з ними. Заради безпеки ми змінили імена й заховали обличчя, але основний меседж залишили. Умовний Ігор, Анна та Олеся відповіли нам на 5 стандартних питань — звідки ви, чим займалась до війни, як опинилися у Калуші, чим займаєтесь зараз і як вас змінила війна? 

Ігор, 29 років: 

Я киянин. У мирний час я займався розвитком бренду ноутбуків однієї міжнародної компанії в Україні. У Калуші опинився через кохання. У 2014 році я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Ми вчилися разом у одному ВУЗі, в одній групі. А потім, пройшло 7 років й ми одружились. Коли почалась війна ми зібрались і приїхали до родини. 

А зараз чим займаюсь? Їм, сплю і займаюсь волонтерством. І 90% часу займає саме волонтерством.  

Знаєте, коли я приїхав з Києва до Калуша, змінилося дуже багато. Але, я не так довго під час війни був у активних точках країни, тому воно з часом саме це відчуття трошки відчуття стерлися. Проте починаєш цінувати людей і життя ще більше. А все що тебе оточувало до війни — стає не таким важливим, як вважав раніше. Сталася зміна цінностей і пріоритетів. На перший план стала сім’я, друзі, а речі стали не важливими. Матеріальне зовсім втратило цінність. 

Олеся, 24 роки: 

А я родом з Харківської області. Останнім часом до війни мешкала в Харкові. До війни працювала в одному з харківських університетів, викладала українську мову іноземцям. З січня працювала випусковим редактором у маленькому видавництві.  

Спершу хотіла лишитися в Харкові, але потім все-таки прийняла дуже важке рішення й вирушила до Калуша. Тут мене прихистив мій друг,  якому надзвичайно вдячна і за прихисток, і за підтримку. Саме завдяки йому познайомилася з іншими волонтерами. 

Чим займаюсь? Якщо коротко, то користуюся зброєю, якою вмію — це слово. А якщо довше — продовжую втілювати по змозі проєкти видавництва, веду групу для своїх іноземних студентів, які були змушені полишити Україну через загрозу їхньому життю. Вони повинні завжди пам’ятати, що тут їх чекатимуть. А ще іноземці дуже потребують нашої  турботи та підтримки, адже на власні очі бачили у Харкові те, що ніхто з нас не хотів би бачити. Саме вони можуть стати (і стають) очима й голосом для світової спільноти, щоб говорити про те, що відбувається на вулицях, по яких вони нещодавно ходили до університету, і розказувати про те, хто ці звірства чинить.  

У вільний час займаюся волонтерством. Щоправда, мою завантаженість важко порівняти з іншими волонтерами, які, здається, навіть не сплять, — я допомагаю на інформаційному полі. А ще дуже вдячна штабу за те, що направили гуманітарну допомогу моїм батькам і селищу, де вони мешкають. Там дуже складна ситуація з усім найнеобхіднішим для життя: немає світла й дуже поганий зв‘язок, тому ця допомога їм була надзвичайно потрібна. 

Війна…усіх змінила, мабуть. Дивно прозвучить, але я відчула себе. Зрозуміла, що можу психологічно витримати багато чого. Можу підтримати тих, хто цього потребує, можу допомагати. Звісно, не без сліз та істерик, на це теж треба давати волю. Але якось навчилася швидко мобілізуватися. Головним в житті стало життя й здоров’я близьких, друзів. Важливою — здатність і можливість допомогти. Матеріальне стало навіть не другорядним, а відійшло на задній план. Навчилася задовольнятися малим і бачити в ньому велике щастя. 

Анна, 29 років: 

Я з Києва. До війни працювала SMM-ницею, віддалено вела кілька проєктів. Вранці 24 лютого ми з хлопцем прокинулися від вибухів і вирішили виїжджати з міста. Спочатку вдалося дістатися до Львова, а звідти – до Калуша. Тут живуть рідні мого хлопця, у яких ми й зупинилися.

Спершу я займалася інформаційною війною в соцмережах, але згодом вирішила, що хочу допомагати фізично.

Наразі волонтерю в місцевій організації. Переважно маю справу з різними документами, що необхідні для перевезення гуманітарних вантажів. Я познайомилася з прекрасними людьми, які спрямовують усі свої сили та час на допомогу іншим. Я дуже рада, що є частинкою такої самовідданої команди.

Війна навчила мене помічати прості й навіть незначні речі, які по суті наповнюють моє життя. А ще — більше часу приділяти рідним, не турбуватися через дрібниці та цінувати кожен новий день.