17 березня, калушани попрощався із загиблим від рук російських окупантів 25-річним Володимиром Кушликом.
Пише Інформатор.
Володимиру Кушлику було лише 25. Від початку повномасштабного вторгнення росії він був добровольцем у 10-ій гірсько-штурмовій бригаді. Загинув хлопець 7 березня, проте про трагічну смерть стало відомо лише 14 березня.
Хлопчина змалку брав активну участь у громадському житті міста. Був членом Спілки Католицької Молоді, Української Молоді – Христові, Молодого народного руху, Правого сектора.
Дівчина Володимира Ольга Фицик присвятила коханому пост у соціальній мережі:
“Сьогодні місяць, як тебе немає з нами..
Місяць! Пам’ятаю, як літом 2020 ти поїхав в Польщу і через цей місяць, ми просто вмирали один за одним. Як діти. Але ми дуже сумували, шалено. Хоча ти був відносно не далеко. Тоді ми почали шукати вихід з ситуації, бо бути на відстані для нас було мукою
Ти сказав, щоб я їхала до тебе. А я вагалася. Зашвидко. Надто швидко, щоб вже жити разом.
Я подумала. День. Другий. Плюнула на всі страхи і довірилася тобі
Зібрала речі. Ти пам’ятаєш? Я зібрала торби. Ні, мішки своїх речей, сіла в автобус одна одненька і перетнула кордон
А пам’ятаєш, як я боялася і хвилювалася? А ти сказав «Не хвилюйся, ти робиш це заради нас і нашого майбутнього. Ти повинна бути сміливою»
Я підійшла до стійки на кордоні. В Угорщині. Не знала, що говорити. Почала одне, закінчила іншим, панікувала і сміялася, як дурочка
Мені вдарили печатку. Провірили багаж. Я стала біля автобуса. Заплела волосся. Подзвонила тобі і сказала «Кіць, я перетнула!»
В мене трусилися руки і тремтів голос! Ти вже їхав на зустріч мені і такий радісний сказав «Слава Богу! Ще трішки і ми будемо разом»
Такий приємний мандраж по тілу, мурашки, така щира посмішка на все обличчя. Ми проїхали ще багато кілометрів на зустріч. Коли я виходила і побачила тебе, я вже не боялася нічого
Ми міцно обійнялися і сказали, що вже ніколи не відпустимо один одного так на довго
Сьогодні місяць, як тебе немає з нами!
Я обіцяла тобі триматися і трималася до останнього. З кожним днем я все більше і більше «здавалася»
Я сумувала, заперечувала, потім хвилювалася, потім шалено злилася, прийняла факт, а тепер плачу.
І я злилася не на тебе! Ні. Швидше, на несправедливість
Я відчуваю, як здають мої нерви, а серце розривається на мільярд шматочків
Я більше не обійму тебе і не скажу, що не відпущу тебе
Я більше не скажу тобі, як сильно я тебе кохаю і те, що ти самий найкращий в цілому світі
Не торкнуся твого обличчя
А ти , не посміхнешся у відповідь
Вічна слава тобі і память наш Герой! Спочивай з Богом”
