Кохання дуже несподівана й непередбачувана матерія — сьогодні ти самотньо п’єш каву у кав’ярні, а завтра вас уже двоє й попереду несподівані пригоди.
Хтозна, як би склалась історія наших сьогоднішніх героїв, якби не почалася війна. Але перед обличчям кохання, війна втрачає силу й будь-який сенс, остаточно.
Інформатор познайомився з молодим подружжям, для якого Калуш став одним з найважливіших життєвих форпостів.
Він — айтішник, вона — ветлікарка і підприємиця. Сергій та Марина — наші сьогоднішні співрозмовники.
Привіт. А розкажіть нам з чого усе почалося? Як вас застала війна?
Сергій: Десь за три дні війни ми прочитали в новинах, що путін затвердив спецоперацію на Донбасі, й там дислокуються російські війська. Це стало підґрунтям для рішення пакувати тривожні валізки. І справді, через три дні мені подзвонив батько й сказав, що його луганські колеги повідомили про початок руху російських військ. В ту ніч, години до п’ятої, коли все почалося, я не спав і просто серфив у пошуках хоч якихось новин про це. А потім вибухи. Ми жили на восьмому поверсі, в районі станції метро “Спортивна”, тож я бачив як падали перші ракети, їх було дуже добре видно з вікна.
5:20 – ми вже пакували речі. Я розбудив Марину і ми почали все складати й зносити до авто. Коти, пташки, два рюкзаки, документи, медикаменти — усе, що було заготовлено заздалегідь.
Марина: А тоді ми їхали три доби. У першу ніч нам вдалося забронювали готель, внесли передоплату. Ми їхали не самі, з батьками Сергія. І коли приїхали туди… нашу кімнату вже здали іншим, сказали: вибачте, але воєнний стан, хто встиг, той вліз. Це стало шоком, ми їхали туди цілеспрямовано, оплатили та розраховували на прихисток. Але…
Сергій: Як виявилось, адміністратор готелю намагався до нас додзвонитися. Безрезультатно. Річ у тому, що коли ми заїздили до Кропивницького, обрали хибну дорогу. Їх там дві — одна дорога виявилась заблокованою поліціянтами, припускаю, через те, що там відбувався рух наших військ. Тому ми поїхали в об’їзд, через болото, а там не було зв’язку кілька годин. Тому кімнату передали наступним в черзі.
Марина: Словом, ми ночували в автомобілі. Потім ми дуже довго їхали, вже навіть не згадаю куди саме. Як виявилось, ми проїхали всього 130 км за 18 годин. Там була повна жесть вночі. Рушивши з Кропивницького ми взяли курс на Хмельницький. Коли опинились в якомусь густонаселеному пункті, нас розвернули, бо далі був аварійний міст, який просто б не витримав того потоку машин, який там створився. Далі взяли курс через Бар. А там міст взагалі виявився підірваним (туди прилетіло ще в перші дні. Довелося розвертатися. Дорогою на Хмільник нас застала ніч. Ми знайшли магазин, і там чоловік дозволив нам поїсти в комірці магазину. Їсти в машині чи на вулиці було досить холодно, та і комендантська година на носі. Вирішили ночувати поряд з магазином на заправці в автомобілі. В цей час повз нас проходив якийсь дідусь. Він завів з нами розмову, за ним до розмови приєдналося ще двоє, чоловік і дружина. Запитували чи є у нас де переночувати. Не стали брехати й розповіли про намір спати у машині. Чоловік з жінкою переконали сідати в авто і їхати за ними, мовляв, завезуть до своїх друзів. Ми потрапили в село до людей, де нам дали дві кімнати, погодували нас, напоїли чаєм. Ці люди виявились такими душевними, просто до неймовірності. Без зайвих запитань проявили доброту.
Сергій: Так! Як я пізніше зрозумів, чоловік який нас прихистив, військовий. І здається навіть ветеран АТО, проте я не впевнений.
Це була перша ніч, коли ми нарешті нормально виспались. В комфорті. Дарма, що тільки 5 годин. Проте ні до того, ні після того, мабуть, ми так добре не спали.
Марина: Якраз в цю ніч ми якимось дивом забронювали квартиру в Калуші. Просто благали орендатора нікому її не здавати та дочекатися нас, навчені попереднім досвідом. Звісно знову заплатили завдаток, щоб він її нікому не віддав. Уже наступного дня ми нарешті були тут. Отака історія.
Дещо тривожна, насправді. Але давайте про хороше — як ви познайомились?
Марина: Це сталося десь всередині грудня, 18 або 19 числа.
Ще з осені ми планували святкувати новий рік з друзями, а вони у нас спільні. Мені відразу сказали що нам складе компанію якийсь хлопець — Сергій. Ми повинні були йти з друзями в один з місцевих барів вибирати коктейлі. Раптово усі наші просто відмовились. Вийшло так, що випивку довелося вибирати тільки нам двом. Класична схема знайомства від друзів, але найсмішніше те, що це справді було спонтанно і не заплановано. От я і йшла в той бар і думала: “боже, куди я йду? До якогось незнайомця, щоб пити з ним коктейлі. Що я роблю?”. І… після того вечора ми з Сергієм нерозлучні. Того ж дня він жартома (як виявилось, ні) сказав: “Все! Будеш моєю дружиною!” А якби в мене був чоловік чи хлопець, спробувала апелювати я — ну йому б не пощастило — посміхнувся Сергій. А наступного дня він вручив мені ключі від своєї квартири й все.
Сергій: А я прийшов і думав: ну просто прийду, в приємній жіночій компанії вип’ю, посиджу, поспілкуюсь, може хоч настрій покращиться. Але коли побачив Її… самі розумієте (всміхається).
Дуже здивувало, що просто поспілкувавшись якихось 15 хвилин відбувся просто неймовірний контакт, якого я ніколи в житті не відчував. Тож і варіантів розвитку в моїй голові склалося не надто багато. Того вечора ми просто посиділи. І завертілось.
У мене в голові вимальовувались якісь грандіозні плани про те, що я зроблю пропозицію, як я її робитиму, наскільки це буде святково й оригінально Але… щось пішло не так.
В результаті ми сиділи, вже тут у Калуші, з батьками, і розгорнулася спонтанна розмова про одруження. Ми подумали, що якщо, до прикладу, доведеться евакуюватись за кордон то, мабуть, для обох буде краще одружитися. З юридичної точки зору, в перспективі, типу возз’єднання сім’ї. Але мені б як чоловіку не хотілося, щоб це був шлюб за розрахунком. Марині також. Якщо вже одружуватись, то тільки тому що ми справді цього обоє хочемо. От ми так і посиділи, побули з цією ідеєю й на наступний день таки пішли.
Марина: В ДРАЦСі нам сказали, що спершу потрібно зареєструватися у ЦНАПі. Зробили. Щоправда, довелося посидіти там дві години, щоб зареєструватися. Нам зробили документи ВПО. Потім ми прийшли назад до ДРАЦСу, заповнили кілька заяв, оплатити офіційне мито.
Сергій: Ми скористалися послугою “Весілля за один день”. Якщо для військових це безплатна процедура, то для нас — цивільних, вона виявилась платною. Та не в цім річ.
Марина: Словом, ми вирішили усі формальності й нам сказали годинку погуляти поки усе зроблять.
Ну ми й пішли. Погуляли, купили цибульки, а це був цілий квест, бо її майже ніде не було. Купили тортик, п’ять шматочків. Отак і поверталися. Але я кажу: давай хоча б додому оце все занесемо, бо буде дуже смішно прийти в ДРАЦС одружуватись в спортивних костюмах, без базового мейкапу, зачухані та з цибулею.
Сергій: Вона це сказала і я так і захотів. Кажу, ну ти ж уявляєш як це оригінально буде?
Марина: Але ми це все-таки залишили вдома і тоді вже повернулись. Нам пані прочитала дуже гарну промову українською мовою. Це не було щось базове кшталту в горі й радості, в здоров’ї та хворобі. Було дуже красиво. Та і взагалі радісно, що від цих застарілих фразочок усі почали віддалятися.
Сергій: Уявіть картину — я у старому туристичному спорядженні, яке пережило найбрудніший бруд в походах, Марина у пальто й спортивному костюмі. Два отаких “прибульці”. І ця жінка все одно зуміла створити таку круту атмосферу! Я ж стояв і мені горло звело. В ту мить я відчував себе щасливим, відчував значущість цього моменту.
Марина: А я стояла і просто посміхалась. До слова, жінка, яка нас одружувала, також була у спортивному костюмі) Зірки зійшлися)
Сказала, що від початку війни багато хто приходить оформляти свої стосунки. Запросила за рік приїхати до Калуша знову, але вже у святковому одязі, в повній красі й готовності.
Це було б чудово, — подумали ми.
Однак зараз ми не знаємо, як далі розвиватимуться події в країні, у світі. У Харкові, вірогідно, не буде місця, щоб зробити таке свято з рідними.
Не будемо загадувати. В будь-якому випадку ми оптимістично дивимось у майбутнє. Ми разом, і де юре і де факто. Це тепер найголовніше. Ми йшли до цього, хоча й іншими шляхами, не такими як задумувалось на початку. Швидко, але максимально гармонійно.
Остап Микитюк
