В цей день 9 років тому сотні тисяч українців вийшли на Майдани у своїх містах, щоб показати свій вибір, відстояти свої переконання і вберегти Україну від хибного шляху в Митний союз. Україна вкотре показала свій вибір бути європейською державою. Відтоді виросло уже ціле покоління дітей, які бачили вогонь, біль і смерть на вулицях Києва, Харкова, Донецька й Луганська. Десятки тисяч українців та українок, які зараз йдуть на фронт захищати всіх нас від країни-терориста, десятки тисяч, які стали волонтерами й підтримують українську армію. Холодні дні листопада народили Революцію Гідності, яку ми щороку відтворюємо в спогадах, щоб пам’ятати за що боремось.
Інформатор ділиться власними спогадами про ті дні. Діліться і ви з нами своїми історіями та спогадами.
Ми не будемо переказувати з чого усе починалося наче Вікіпедія, оскільки Революція Гідності це не про статтю в ЗМІ чи замітку в пошуковику. Для мільйонів нас це спогади, які проминають перед очима досить часто, особливо у світлі повномасштабного вторгнення росії в Україну, яке стало сумним її продовженням. Революція Гідності — це оголений нерв, незагоєна рана, яка болить кожного з нас.
“Мені тоді було 12 років. Це досить мало, щоб я усвідомлено аналізував усі ті події. Але, пам’ятаю, саме в тому році мій брат вступав до універу в Києві. І мені дуже чітко відклалися в пам’яті переживання мами. Я пам’ятаю початок майдану, як з Калуша їхали туди люди, як вони там загинули. Це страшно”, — згадує Олег Вітковський.
“Пам’ятаю, що тоді у всіх було потужне піднесення патріотичного настрою. Я був у 9 класі, і спостерігав, як школярі активно долучались до всіляких акції на кшталт пікетів, мітингів, перекриття доріг тощо. Тоді ж вчителька історії сказала, щоб в ЄС нам так просто не потрапити, і що це буде можливо років за 10. Ми, бувши у національному пориві, сміялись з таких тверджень, але, як бачимо, вона таки мала рацію.
Варто сказати, що той рік був однією з найтемніших сторінок мого життя, а революційні події допомогли мені знову відчути самого себе і спільність з нацією. На мою думку, Українська революції триває досі, і по схожості до французької, завершиться великою перемогою у страхітливій війні. Але це буде наша перемога”, — з оптимізмом у серці розповідає Остап Лагойда.
“Я живу недалеко від центру, тому від перших днів я чула крики, музику та лозунги. Зарево вогню виднілось по всьому Києву. Мені було 13, тому я не до кінця розуміла, що відбувається. В один день я прийшла зі школи, і бабця сказала: “Ми їдемо у госпіталь, таксі вже тут”. Коли ми приїхали, я відчула перший потужний шок у житті. Купа людей у госпіталі були в крові, з травмами й темними очима. В когось були зламані ребра, а інші — кричали через біль від синців. Я ніколи навіть у кіно не бачила такого жаху. Ми привезли ліки та ковдри, бо тоді їх туди не вистачало. Найбільше мені запам’ятався хлопець 20 років з блакитними очима, який втратив вухо та мав перелом ключиці. Він тихенько наспівував якусь пісню і посміхався. Коли всі були нещасні, він посміхався. Але це була не усмішка щастя, це було страшно.
На сам Євромайдан я прийшла з мамою вже після Перемоги. Зотлілі шини, чорнота, спалений Будинок профспілок… Він згорів разом із людьми, всі кияни це знають. Я бачила начебто поле битви, а це був мій рідний центр, на якому пройшли найяскравіші дні мого дитинства. Після того дня для мене все змінилось. Я вперше побачила на що здатна росія, щоб знищити мою. Війна почалась не 24 лютого, а набагато раніше, на мою думку”, — витягує з пам’яті свої київські спогади Анна Сірик.
“В рік коли це сталося, я вже відчував себе дорослим й усвідомленим. На той час, я уже жив у Івано-Франківську, працював на роботі, утримував молоду сім’ю. Перші дні Революції нагадали мені Помаранчеву (яку я також пам’ятаю, бо був підлітком, коли вона сталася), й перший час мені здавалося, що нова Революція послідує за такими самим сценарієм. Ми з дівчиною були прикуті до стрімів від ТСН та Громадського. Та після побиття студентів на Майдані стало зрозуміло, що цього разу українці платитимуть кров’ю за свій вибір. Всі ті дні було дике обурення і злість. Звичайні споглядання революції по телебаченню перетворились на допомогу волонтерам, які їздили з Франківська на Майдан, а пізніше на схід, в Донецьку й Луганську область. В моєму світогляді Революція Гідності не перевернула кардинально нічого, проте, вона максимально загострила відчуття справедливості й любов до своєї країни. Саме тоді я чітко усвідомив, що ніколи не покинути цю країну, не проміняю на гроші чи комфорт в еміграції. А ще мене здивував максимально мирний Майдан біля Франківської ОДА. Ми прийшли, підняли український прапор, який чітко позначав нашу позицію, організувалися у волонтерські пункти й кожен пішов до себе додому.”, — ділиться Остап Микитюк.
Сьогоднішня дата була, є і буде для усіх нас днем, коли усі ми змінилися назавжди.
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
