Цікаво, скільки калушан знають, на чию честь названо в нашому місті вулицю Біласа і Данилишина? Що це за особистості, та чому вулиця носить таку “парну” назву?
Розповідає Інформатор з посиланням на сайт Локальна історія
Отже, хто такі Білас і Данилишин? Василь Білас і Дмитро Данилишин, звичайні українські хлопці, уродженці Трускавця, стали відомими на цілу Галичину у 1932 році, коли стали учасниками знаменитого “Городоцького процесу”.
Що цьому передувало? 30 листопада 1932 року, тобто рівно 90 років тому група молодих бійців новоявленої Організації українських націоналістів здійснила збройний напад на польське поштове відділення в провінційному містечку Городок, розташованому неподалік Львова. Мета цієї акції була проста: використати експропрійовані кошти місцевого казначейства для боротьби проти польського гніту українського населення Галичини.
У нападі на поштове відділення в Городку-Ягеллонському (саме так тоді називалося це містечко) взяли участь найкращі бойові сили ОУН — 11 боївкарів на чолі з комендантом акції — Юрком Березинським. В результаті невдалої акції двоє націоналістів загинули, зокрема й сам Березинський (швагро майбутнього командира УПА Романа Шухевича). Унаслідок перестрілки помер один польський поліціянт.
Решта учасників операції втекли. Для двох бойовиків, Василя Біласа та Дмитра Данилишина, які відповідали за конфіскацію грошей з каси, спроба втечі завершилася невдачею. Їх спіймали разом зі ще одним учасником нападу — Маріяном Жураківським. Згодом до цієї трійки польська влада долучила цілком непричетного до акції Зенона Коссака, одного з крайових провідників ОУН.
Вже за три тижні, 17 грудня 1932 року, розпочався судовий процес, що в умовах режиму фактичної військової диктатури Пілсудського означало трибунал за скороченою процедурою і без попереднього слідства.
Відомо, що в міжвоєнній Польщі у 1920-1930-х роках відбулося понад 800 політичних процесів над українцями. Це був чи не найгучніший судовий процес того десятиліття, відомий як “Городоцький процес”.
Такі процеси передбачали дві міри покарання — або смертну кару, або ув’язнення терміном до 15 років.
На судовому засіданні зачитали дані обвинувачених, серед яких :
Дмитро Данилишин, син Федора і Марії, уроджений 2.04.1908 у Трускавці, греко-католик, нежонатий, шевський челядник, три класи народної школи;
Василь Білас, син Дмитра і Єви, уроджений 17.09.1911 у Трускавці, греко-католик, нежонатий, торговий помічник, сім класів народної школи.
Якщо Городок став символом одного з найбільший провалів ОУН, то завдяки судовій справі він став і найбільшим пропагандистським успіхом організації. Цей успіх був заслугою Біласа та Данилишина — звичайних хлопців із Трускавця, які не мали ні спеціальної освіти, ні посад у підпіллі.
Зокрема Дмитро Данилишин відмовився від будь-яких показів, але вже на другий день суду почав говорити. Він взяв на себе відповідальність за постріли, намагаючись вигородити свого молодшого друга — Василя Біласа.
Суд тривав шість днів. В останньому слові у четвер, 22 грудня, Дмитро Данилишин сказав:
“Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”.
Одним з адвокатів на процесі виступив відомий на той час громадський та військовий діяч Степан Шухевич, двоюрідний дядько Романа Шухевича. Він досить вірно спрогнозував результат суду.
Суддя зачитав вирок: Данилишина, Біласа і Жураківського засуджено до смертної кари. Справу Коссака передали звичайному суду.
Львівська газета “Діло” писала тоді:
“Засуджені хлопці спокійно, без одного поруху лиця, не змінюючи ні трохи своєї поведінки за весь час розправи, вислухали присуд й заяви своїх оборонців. Оточені гуртом поліціянтів залишились самотою на залі, з якої трохи згодом, крізь опорожнений вже передсінок та задні сходи — вивели їх одинцем до в’язничної каретки”.
Смертний вирок мали виконати впродовж 24 годин. Українські хлопці були засуджені до смертної кари через повішення. Численні громадські організації та окремі впливові діячі негайно звернулися до номінального президента Польщі Мосціцького та до маршала Пілсудського з проханням про помилування засуджених та про заміну вироку суду на ув’язнення.
Навіть четверо колишніх бойовиків Польської партії соціалістичної просили свого президента “помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті, і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу”.
Польський президент помилував лише 27-річного Мар’яна Жураківського. Смертний вирок замінили 15-річним ув’язненням. Зате 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина чекала шибениця.
Українська громадськість активно виступила на підтримку засуджених до страти.
Олена Теліга описала:
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать,
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.
У ранок страти у греко-католицьких церквах Львова били дзвони й правили молебні. За це відповідав пропагандивний референт ОУН 23-літній Степан Бандера. Між іншим, “справу Городка” розглядав і внутрішній суд ОУН, який через невдалу акцію звільнив крайового провідника Богдана Кордюка і на його місце призначив якраз Бандеру.
“Хай живе Україна!” — були останні слова Дмитра Данилишина і Василя Біласа, виголошені ними на ешафоті.
На екзекуцію допустили українських адвокатів. Після страти Данилишина і Біласа Степан Шухевич занотував: “По приході зі страчення додому я кинувся на ліжко і плакав, наче мала дитина”.
Ось так трагічно і резонансно обірвалося коротке, але яскраве життя двох українських хлопців, які до кінця боролися, можливо і не цілком законними методами за щастя свого народу.
Варто нагадати, що двадцяті-тридцяті роки минулого століття були епохою, коли європейська молодь надзвичайно радикалізувалася, коли часто політична ситуація не давала можливості легально відстоювати свої права. Це був час, коли молоді люди хотіли добиватися поставлених цілей вже і будь-якими методами, навіть збройним шляхом. Особливо це стосувалося тих країн, де були наявні гострі міжнаціональні конфлікти. Все це мало місце й на українських землях, які після закінчення Першої світової війни підпали під фактичну польську окупацію.
Одними з таких пасіонарних молодих патріотів якраз і були Василь Білас та Дмитро Данилишин, пам’ять про яких увічнена в назві однієї з вулиць нашого Калуша.
Тим, хто хоче більше дізнатися про долю цих молодих патріотів Інформатор радить переглянути художній історико-документальний фільм “Незламні” (2019), присвячений “Городоцькому процесу”.
Володимир ПУХИР
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
