Для когось новий рік починається з 1 січня, для когось в день свого народження, а для нас українців рік, на жаль, тепер бере відлік з 24 лютого. Всі разом за цей час ми багато чого пережили, багато що зрозуміли й переосмислили й врешті багато дізналися… про себе, свою країну, свою міць, лють і найголовніше — об’єднаність і взаємодопомогу. Нещодавно одна з калуських волонтерок, Олена Соловій підбила власні підсумки цього важкого часу, який вона присвятила допомозі нашим неймовірним воїнам.
Інформатор вирішив поділитися цими підсумками з вами й задати Олені кілька запитань.
З початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Олена Соловій завдяки допомозі багатьох небайдужих людей, волонтерів та організацій вдалося забезпечити наших військових у 18 військових формуваннях.
Детальніше вона розписала у своєму публічному звіті.
Дізнавшись ці вражаючі факти Інформатор поспілкувався з Оленою й ось що з цього вийшло.
Розкажи як і чому ти взагалі вирішила волонтерити?
Для мене волонтерський шлях почався раніше. Зі збору на квартиру для незрячих. Той досвід допоміг мені зробити усе те, що відбулося після 24 лютого. Коли настала повномасштабна війна… в мене вже були люди, які мали до мене міцний кредит довіри.
Для мене це насправді дуже особисте. Мені здається, що це був пошук себе, знайти себе у рідному місті. Бо за скільки років, що я тут живу, виявляється, зовсім тут нікого не знала. В мене було непереборне бажання робити щось саме тут, для цього міста. Це і про патріотизм в якісь мірі.
Що для тебе було найбільшим чи найважчим викликом?
Найважче було навесні. І емоційно, і фізично, і психічно. Швидше за все це був не якийсь зі зборів на щось. Якось на Вербну Неділю мені подзвонив боєць зі спецпризначенців з дуже критичною ситуацією. В них склалась ситуація, що ворожа армія була надто близько, а потужна зброя типу NLAW, Javelin закінчилась. І не було чим відбиватися і захищатися. Це було нестерпно і страшно. Але всередині з’явилась, якась непояснювана лють і водночас мотивація. І врешті мені тоді вдалося додзвонитись “нагору” і “вибити” для них те, що потрібно. Зараз я б таке не повторила. Тоді мною просто керували емоції й дика лють. А наступного дня цей боєць мені подзвонив і сказав що все вирішилось добре.
Як ти гадаєш, що потрібно Україні для перемоги у війні?
Об’єднатися. Мені найбільше бракує зараз саме цього відчуття. Того, яке було на початку повномасштабної, навесні. Зараз дуже розчаровує деяка байдужість, пасивність людей і масовий депресивний стан. Але це можна зрозуміти. Було б добре, якби зараз військові почали знову, пасивно, ненав’язливо нагадувати про те, що нас привело від “Кієв за трі дня” до 311 днів опору… До оцього от стану повернутись. Підтримки. Думаю це дасть сили й наблизить перемогу.
Остап Микитюк
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
