“Люксембург, услиш це, там нема разбитих карит” — кіновідгук на новий фільм Антоніо Лукіча

Декілька днів тому ми анонсували початок всеукраїнського прокату нового фільму Антоніо Лукіча. Після перегляду трейлеру і багатьох інтерв’ю з режисером фільму та головними акторами Амілем та Рамілем Насіровими у нас склалося відчуття, що в кінотеатрах нас чекатиме непересічна комедія, на кшталт першого фільму Лукіча “Мої думки тихі”. Але ж як ми помилилися.

Інформатор ділиться враженнями від перегляду “Люксембург, Люксембург”.

Отож, залиште всі свої очікування щодо стрічки вдома. Те, що вам показали в трейлері — вершина айсберга. Але, водночас будьте готові, що ви потонете в цьому фільмі. Бо глибина тут вражаюча.

Про що ж він?

Загалом у синопсисі, який розміщують на своїх сайтах кінотеатри та дистриб’ютори, все вірно — два брати, дзвінок з-за кордону, новина про те, що батько потрапив у лікарню й подорож. Підливає олії у вогонь й Антоніо Лукіч, наголошуючи що ця картина є своєрідним продовженням його дебютного фільму.

Нагадаємо, що в першій стрічці режисер намагався розкрити типові для пострадянських 90-х теми неповних сімей та стосунків “батьки-діти” крізь призму залежності матері від сина. В другому він намагається повністю закрити цю тему вже іншим способом — важливістю присутності батька в сім’ї.

За сюжетом, двоє братів Коля і Вася виросли з малих розбишак у дорослих чоловіків. Що правда, з дефектами в характерах. Один пустився берега — перебивався роботою водієм на маршрутці й підторговував наркотиками на своїх рейсах, а ще жив з мамою та її коханцем (який водночас і його начальник). А інший став поліцейським й мріяв про кар’єрний ріст, але із занадто м’яким характером настільки, що не в змозі постояти ані за себе, ані за свою сім’ю. Обоє нехотячи заважають одне одному. І це дуже відчувається.

А тоді лунає дзвінок з Люксембургу щодо їхнього батька.

Якщо намагатися не спойлерити — то вони таки їдуть в Люксембург, але не відразу. Щоб нарешті побачити перед собою дорогу їм доведеться багато чим пожертвувати, а що найголовніше переосмислити й змінити в собі.

Саме час розповісти про враження.

Загалом у фільмі є багато смішних моментів, кожен з яких можна розбирати на цитати для соцмереж чи брати на озброєння у спілкуванні з друзями. А ще тут неймовірно продумані деталі й декорації в поєднанні з кольоровою гамою стрічки.

Ще більше у фільмі якогось особливого вайбу. І не зовсім зрозуміло з чого він зроблений — чи то з суржику головних героїв, чи то з закапсульованості часу і середовища в якому живуть головні герої. У “Люксембурзі” чудова гра акторів. Усіх без виключення. Починаючись від Аміля й Раміля, закінчуючи українським автозаправником в кінці фільму. Навіть розміреність фільму не викликає питань. Комусь при перегляді може здатися, що фільм затягнутий, але ні — він плинний настільки, щоб ви встигли проникнутися головним меседжем фільму й закохатися в персонажів. А ще тут немає отієї театральності, яку ми часто могли бачити в українських фільмах попередніх років. Тут фільм справді справляє враження фільму.

Єдине, що викликає у нас занепокоєння й псує розуміння до якого жанру віднести “Люксембург, Люксембург” — це вже згадана на початку глибина.

З всіма жартами й не спотвореним відтворенням української буденності в маленьких провінційних містечках, у фільмі прочитується біль й смуток.

Прототипами головних героїв врешті фіксується не режисер Антоніо Лукіч, для якого фільм в якісь мірі автобіографічний, а Каїн і Авель зі Старого Завіту. Прототипом батька, як вже зрозуміло, Бог. А подорож братів прочитується як Мойсеївські скитання пустелею 40 років, щоб вимерло покоління рабів і постало покоління вільних…

Як ви зрозуміли. Це не комедія, як “Мої думки тихі”, але на щастя, не така вже й трагедія. Це фільм про прийняття й переродження. І трошки про зраду.

Попри це, Інформатор рекомендує новий фільм Антоніо Лукіча й запрошує до перегляду у “Часі кіно”.

Остап Микитюк

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com