Господиня випікає у ній хліб, паски та печиво. А до великих свят — варить у печі біґус, голубці та інші смаколики. Стравами частує не лише гостей, а і українських захисників, серед яких — і її син.
Інформатор навідався до музею та познайомився з його засновницею.
Надія Тимків із села Грабівки Новицької громади перетворила власну стареньку хату на етномузей. Ідея прийшла кілька років тому, коли син остаточно запевнив, що жити в селі не планує.
“Ми купили цю хату близько 15 років тому, бо вона межувала з нашим подвір’ям. Думали, що син підросте, одружиться і буде жити поруч. Якби так і сталося, то ця хата, мабуть, уже була би перебудована. Але син жити в селі не планує. А руйнувати таку автентику мені стало шкода”, — розповідає Надія Тимків, власниця тепер уже не просто сільської хати, а музею.
Жінка працює завідувачкою у місцевому клубі, співає у фольклорному колективі та долучається до всіх заходів, які відбуваються у громаді. Чимало заходів тепер відбувається й у приміщенні її хати-музею.
“Тут проживала бездітна сім’я. Обоє до похилих літ дожили. І залишили по собі багато автентичних речей: вишивки, образи, лавиці… Я коли це все побачила, вирішила не нищити, а навпаки, дозбирати ще експонатів. Спершу з батьківської оселі принесла, все, що могла, а потім і односельці почали приносити”, — ділиться історією створення музею грабівчанка.
Серед експонатів сьогодні — автентична дерев’яна люлька, якій близько 65 років. У ній виколисався не лише чоловік пані Надії, а і їхні діти та навіть онуки. Лавиці і креденс — не мальовані. Знайшли у селі навіть куделю. У хаті все заставлено вишивками: на столі — обрус, на ліжку — вишиті подушки, на вікнах та лавках — рушники, на стінах — вишиті картини та образи. Є також ціла колекція вишитих сорочок.
“Сорочки є різні: з новіших — яку я колись чоловікові вишивала та які люди поприносили, зі старіших — шлюбна сорочка моєї мами”, — проводить екскурсію господиня.
Цимбали, скрині різні, швейна машинка, зроблена у Калуші, яка досі придатна до використання, календар 1937 року і різноманітний робочий та господарський реманент… Скільки в музеї експонатів точно не знає навіть Надія Тимків. Найціннішою, за її словами, є сама будівля, адже хата немальована, з дерев’яною стелею та автентичними вікнами.
“Моя радість у цій хаті — піч, — додає жінка. — Я її досі використовую, бо вона дуже файно пече. Син у мене на фронті, то я і паски пекла тут і передавала йому, і тушонки роблю. По великих святах можу біґус у печі варити, голубці…”
Піч — глиняна, без жодної цеглини зроблена. Й руками майстра, бо не димить на хату зовсім, а випікає — ідеально.
Сама хата-музей — із типовим архітектурним плануванням для часу, в якому будована: широкі сіни та одне жиле приміщення, у якому, очевидно, готували й споживали їжу, відпочивали та займалися хатніми справами. Зараз хата накрита шифером, але Надія Тимків хотіла би повернути накриття з соломи, яке колись було типовим.
“Багато ще чого хотілося би мати, але де то знайти? Люди попалили й повикидали дуже багато старих речей. Шкода…” — бідкається господиня.
Нині музей дійсно живе: сюди, хоч і не дуже часто, але приходять на екскурсії, проводять шкільні семінари, з сусідніх сіл приїжджали навіть кліп знімати.
Тетяна Кіндюх
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
