У селі неподалік Калуша жінка прихистила у своєму домі понад 70 котів. Серед її підопічних є як породисті коти, так і прості. Більшість із них — зраджені людьми, чимало — ще і скалічених… 65-річна Світлана Татаркіна не лише годує, доглядає, а за потреби — й лікує тварин своїм коштом. Вона почала будувати їм окремий дім.
Про жінку з неймовірним серцем розповідає Інформатор.
Світлана Татаркіна багато років жила у Калуші. У квартирі, каже, мала трьох котів. А років з десять тому чи трохи більше переїхала у село — в хату, яку успадкувала від батьків. Думали з чоловіком, що це буде дача, але прижилися і зараз відчувають себе у селі дуже щасливими. Будинок дерев’яний, щось відремонтоване, щось ні — зараз таке питання не стоїть на порядку денному зовсім, адже вся пенсія жінки та заробіток її чоловіка фактично ідуть на котів. Їх у домі — під 70. А ще — дві собаки, 70 курей та… сімейство їжаків.
“Кількість котів поступово збільшувалася. Знайшла у лісі чи підкинув хтось із села, поїхала на закупи у місто… Мені щемить, коли я бачу голодну, перелякану тварину десь. Тому і почала забирати додому. З появою соцмереж географія лише розширилася, бо часом як побачу оголошення про якусь кішечку, то вже і спати не можу, думаю як врятувати”, — ділиться жінка.
У першій кімнаті, в яку заходимо, на підвіконнику дрімають дев’ять котів. Біля іншого вікна — ще шестеро. На кріслі при вході — двоє. Посеред кімнати на столі, поміж кімнатними рослинами відпочивають ще троє. Один із них починає сонно потягуватись.
“Це Мурзик, — знайомить господиня. — Він із Чорткова. Нещасний тинявся там по автостанції, собаки його дуже ганяли. Небайдужа дівчинка сфотографувала і виставила пост зі словами “шансів, що його хтось візьме, — нуль”. Досі пам’ятаю як серце стислося, коли я це прочитала… Зателефонувала. І мені та дівчина його привезла. Я їй дуже вдячна”.
Мурзик живе у новому домі вже рік. Ніхто його не ображає. Але від попереднього життя залишився у нього страх: щойно бачить віник у чиїхось руках — тікає. Пані Світлана називає його красунчиком, хоча котик на фоні інших навряд чи є найкрасивішим.
А дійсно красивих котів у Світлани Татаркіної не бракує: породисті, коротко- і довгошерсті, найрізноманітніших розмірів та окрасу. Сушка, Шпріцик, Ася, Міка, Люся, Сніжка… Господиня розповідає про кожну тварину так наче про дітей. Усіх знає по імені, усіх характеризує за звичками і характером. Ось — головний агроном Маня, а ось — спритний мисливець Шпріц, а це — “україночка”, бо має одне блакитне око, а інше жовте…
“Роджер — потрапив до мене після ДТП, ми його на дорозі підібрали. У нього щелепа була розтрощена”.
“А оцей — сліпий. Неподалік моєї хати — старий закинутий млин. І там жила кішка дика, яку я підгодовувала. Близько трьох місяців тому заходжу — а там у напівтемряві котик якось дивно так метається. І бачу, що зараз у прірву з водою впаде. В останню мить вхопила. Лише вдома зрозуміла, що він сліпий. Зробила йому окрему лежанку у ванній кімнаті. Назвала Тайсиком. То мій любимчик — дуже розумний”.
“А оцю з Харкова я поїздом передали. Породиста теж”.
У багатьох котів — дійсно важкі життєві долі. Жінка розповіла про пухнастика, якого забрали у ромів: його тримали на повідку, а на ніч запихали в рюкзак із камінням і опускали у підвал. Тварина була геть зранена. Вилучали її разом із поліцією.
Зі Львова привезли тваринку, яка опинилася на вулиці після смерті господаря, іншу — витягли з-під капоту автівки, ще кілька — підібрали на вулиці, кількох підкинули чи самі прибилися…
“Влітку вони бродять полями, а на осінь починають до людей іти”, — пояснює Світлана Татаркіна.
Також вона показує кількох кішок, які привезли військові із фронту. Усі між собою дружать та мирно вживаються. Важко лише одному з них — він за характером одинак.
“Це альпійська лісова порода, — каже жінка. — Його у Львові ледь спіймали. А до того господарі, які виїжджали за кордон, викинули на вулицю. У лютому — на холод і вірну смерть. Але тварина вижила. Правда, дуже здичіла і його до листопада впіймати не могли. Вже рік у мене, але недовіряє людям. Три місяці у мене попід диван ховався, а зараз на окремому підвіконнику поза коробками, щоб ніхто його й не бачив”.
Тварин господиня ретельно годує: щодня варить їм каші, приправляючи легенями та печінкою, на вечерю — супчики різні, а впродовж дня по можливості — сухі корми та котячі паштети. Їдять хвостаті молоко і яйця. Як нема що дати їсти, то лоток яєць в каструлі зварила і їдять.
Скільки на все це іде грошей? — Усе, що має подружжя. Останнім часом допомагають волонтери калуського “Дому Сірка”: як була змога, поділились кормом, але більше сприяють у безкоштовній стерилізації та вакцинації. За потреби своїх вихованців пані Світлана з чоловіком возять до ветеринарів, переважно, в Івано-Франківськ, де вже мають добре знайомих ветлікарів. Особливо тяжко, каже, коли чиєсь життя врятувати не вдається.
Переселити чотирилапих в окремий будиночок — мрія пані Світлани та її чоловіка. Тоді і у своїх хаті могли би ремонт завершити, і тварин більше врятували би. Два роки тому на власному подвір’ї і за власні кошти почали будувати невеликий притулок: є стіни, дах, вікна і двері… Купили буржуйку, щоб приміщення можна було обігрівати.
“Нагорі мало бути невелике приміщення як карантинна. Передбачили окремі входи і все необхідне. Але зараз коштів бракує, щоб усе це завершити. У людей просити не хочемо. Війна — не до цього зараз. Але я поки жити буду, доти рятуватиму котів. І вірю, що дочекаюся завершення будиночка для них”.
Зараз найбільша потреба — утеплити котячий будиночок. Потрібні матеріали. Далі вже би можна було всередині облаштовувати.
Жінка готова навіть свій город віддати, якщо колись буде така потреба і будуть люди, які захочуть продовжити розпочату нею справу. Бо на всю область — жодного котячого притулку. А серед собак шансів вижити у муркотунів немає.
P.S. Якщо ви читаєте цю публікацію і хочете якось допомогти, звертайтеся в Інформатор. Ми не збираємо грошей, але будемо готові передати жінці корми або матеріали для котячого будиночка.
Тетяна Кіндюх
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
