“20 днів у Маріуполі” — документальна фільм Мстислава Чернова, що розповідає про перші дні окупації Маріуполя. Стрічка перемогла у номінації “Найкращий документальний фільм”. Ділимося власними враженнями від перегляду документальної стрічки. Агонія, страх, ненависть, відчуженість що поєднана із вибухами бомб та снарядів і спробами вибратися із блокадного міста, щоб показати світу усі звірства окупанта в Маріуполі — усе це про “20 днів у Маріуполі”
Ділиться Інформатор
Із самого початку документальної стрічки журналісти роблять акцент на тонкощі, які фокусують увагу глядача на найменших деталях злочинів окупантів – підбиті танки, колючий дріт. Перша хвилина фільму, а даний кадр буде у підсвідомості протягом усього фільму. Здається, що режисер Мстислав Чернов одразу дає зрозуміти, що чекає на нас усіх – розруха, кров, біль, ненависть, окупація, туга за Україною.
Ключовий момент початку фільму полягає у тому, що перша людина з якою поговорив Чернов у фільмі говорила спочатку російською, а потім українською:
“Мой сын на работе. Я одна. Куда мне бежать. Скажіть будь ласка куди мені ховатися?”
Підсвідоме “Я” витісняє мову окупанта і повертає людину до розуміння того, що мова – ідентифікатор нації. Журналістська робота є досить важкою, а особлива якщо це військова документалістика. Вона показує усю небезпеку на яку йдуть військкори для того, аби світ почув крик про допомогу та побачив усі ті звірства, що творить окупант приходячи на чужу землю.
Фільм насичений діалогами, які контрастують із жорстокими кадрами, які у звичайних новинах повинні бути заблюрені. Це війна, війна, яка стирає поняття цензури та “блюру”. Це війна яка оголює усю сутність воюючих сторін. Своєрідний військовий щоденник, що з кожним днем нагнітає все більше і більше ситуацію пригніченості, розпачу, відсутності виходу та страху, що переплітається із агресією. Фільм розбито на 20 днів, кожен з яких розповідає ту чи іншу історію, яку пережило місто Марії, відчуваючи блокаду та окупацію.
Чернов запитує у старшого чоловіка наступне: “Може таке статися, що Маріуполь перейде під контроль РФ?”. На що той відповідає наступне: “Можливо, але дуже не хотілося. Я хочу жити в Україні тихо і спокійно.”, – ділиться чоловік
Не у таких умовах і не за такий фільм ми мали б отримувати Оскар. Але переглядаючи фільм і слухаючи діалоги, усе стає на свої місця. У реаліях військової агресії рф проти України, перший в історії Оскар наша держава повинна була і отримала його за такий фільм:
“Я не хочу помирати… я прокинулася сьогодні від вибухів і зрозуміла, що війна”, – ділиться дитина.
День 3 | “По цивільних стріляти не будуть”
Журналісти зустрічаються із тією жінкою, яку бачили в перший день і яку просили йти додому, запевняючи, що по цивільних не будуть стріляти, але за декілька хвилин у цей район потрапить ракета. Кадри перших руйнувань поєднуються із поясненнями боротьби за Маріуполь – наявність порту та виходу до моря, а також економічне місто, яке розташоване за 50 км від “країни-404”.
День 4 | “Літак. Ховайся. Покажіть це путіну”
З кожним днем ситуація в місті стає все більш складнішою, а атмосфера більш похмурішою. На початку четвертого дня чутно звуки винищувача. Звісно, як журналіст, Чернов із командою усе це фільмує. Однак, в умовах війни буває досить складно це зробити, адже закони війни впливають на журналістську діяльність і цьому є своє пояснення – безпека насамперед військовослужбовців та цивільного населення.
Військові були занепокоєні відеофіксацією, тому почали перевірку документів і попросили не знімати нічого, на що Чернов відповів найкраще у цій ситуації:
“Це є історична війна, її не можна не документувати”, – стверджує Мстислав
Глядач одразу отримує підтвердження слів про історичність цієї війни, адже далі показано перші моторошні кадри як швидкка привозить дитину, яка згодом помре на столі у лікарів.
Кожен журналіст повинен нейтрально ставитися до висвітлення тієї чи іншої події чи факту. Але не у випадку “20 днів у Маріуполі”, адже це фільм, де навіть найсуворіший чолов’яга пустить сльозу бачачи страждання малечі, яка все ще не пізнала цей світ, але дізналася про найгірше – страждання та смерть
Добре, що тут є преса, знімайте”, – кричить лікар, що намагається реанімувати 4-річну Ангеліну
Лише згодом глядач зрозуміє, що окрім замальовок міста, у основі документальної стрічки стоять трагічні історії дітей, яких не вдалося врятувати через московських терористів. Це ще один прямий натяк на злочини проти людства, які вчинила і все ще вчиняє кремлівська армія.
День 7 | “Мій син, мій син…”
Ці кадри у той день облетіли увесь світ, а фото були на перших шпальтах світових ЗМІ. Згорьований батько плаче над бездиханним тілом свого сина – це був 16-річний Ілля. Ці кадри є роботою команди Чернова, які попри обстріли, бомбардування та перебої у зв’язку знаходили можливості, здавалося у нереальних ситуаціях, аби передати ці матеріали своїй редакції, яка показала їх цілому світу. Ось така вона журналістська діяльність – титанічна, нереальних масштабів та вкрай важлива.
“За мною. Треба щось говорити? Це хлопчик. Це місцеві жителі після обстрілу району Кірова. Десятки поранених, операційні забиті”, – говорить головний лікар одного із Маріупольських госпіталів.
Вже вдруге сльози зʼявляються на очах. І це всього лише 24 хвилини документального фільму, а все жахіття лише попереду. Музичний супровід кадрів, якщо так можна це назвати є таким, що давить та тисне на глядача. Зрештою воно таким повинне бути, адже це не мультик і навіть не художній фільм, а реальна історія нескореного міста, яке окупанти стерли з лиця землі. Музика надає відчуття жахіття, що вже підступає до міста.
Електрики немає, інтернету немає. Кадри із іноземних новин ніби наштовхує на думку, що світ все це бачить, але не може допомогти.
День 8 | “Зберігаємо спокій. Ми найспокійніші”
Лежать на підлозі в лікарні, медсестра плаче. Господи допоможи. У лікарні все ще знаходиться місце для гумору і досить чорного. Воно й зрозуміло, що це захисна реакція організму, який сміхом блокує усі хвилювання.
“Ай нога. Та яка є, чи та якої не має? Та яка поки є», – розмови у лікарні.
Медики без сну та вихідних вже тиждень працюють. Морг переповнений, лікарі тримають трупи у господарських приміщеннях. Видовище не для слабкодухих.
Третій кадр що вразив, медики, які попри обстріли, важкі операції і трупи людей все ще посміхаються та жартують начебто розуміючи той жах , який прийде згодом. Сміх, що здається може стати останнім. Сміх, що у своєму нутрі є диявольським, таким який не притаманний людині. Це можна зрозуміти, бачачи в яких умовах медики боряться за життя кожної людини. Медики – сучасні титани, “велети життя та духу”.
День 9 | “Війна , що здається нескінченною. Маріуполь у облозі”
Дитині 18 місяців і вона вже відчуває на собі дію дефібрилятора. На це боляче дивитися, адже дитина, яка ще нічого не бачила, лише народилася і почала пізнавати цей світ стикається із жахіттями війни і змушена лежати на лікарському столі…
“Не вдалося врятувати? Як? Але чому? Чому?”
Мама здається поки не розуміє того що сталося, та й медики від втоми і шоки падають із ніг. Від цього ще моторошніше. Мати востаннє цілує своє беззахисне дитя. Це був найважчий момент, саме той момент коли серце стиснулося, сльози потекли ріками, а душа воліла кричати словами матері: «Але чому?» Чому діти повинні страждати від диявольських покидьків, які вважають, що правлять світом?
Далі Мстислав Чернов здійснює рестроспективу восьми останніх років в історії України важким тягарем лягає на без того вкрай важкі кадри із Маріуполя. Проте, воно доповнює усю картину істинності нашої історії, з її труднощами, перепонами, кров’ю та потом.
“Я думаю про все, через що пройшла ця країна за останні вісім років, про все, що знімав. Революція Гідності. Анексія Криму. Російське вторгнення у Донбас. МН17. Облога Донецького аеропорту. Війна, яка здається не скінченною. Тисячі загинули. Ми продовжуємо знімати. І все залишається як і раніше. Тільки гірше. Пропаганда все перекручує”, – розповідає Мстислав Чернов через ретроспективу життя України
Як і будь-який батько після усього побаченого, він прагне побачити доньок, які народжувалися та виростали у роки війни. Це вкрай важливий символ, адже сучасне покоління українських дітей, що народилося після 2014 р. не знало, що таке життя без сирен, ракет, вибухів, скреготу зубів та плачу.
Журналіст намагаються з усіх сил підтримувати зв’язок із київською редакцією. У них є лише телефон із супутниковим зв’язкок. Завдяки йому, Чернову вдається надіслати короткі повідомлення редакторам:
«Маріуполь в облозі.Росіяни вбивають мирних людей. Ми тримаємося. Скажіть нашим родинам, що ми їх любимо»
Саме тут стадія драматизму зашкалює. Кульмінація вже розкриває свої руки та підступає до мурів Маріуполя.
День 11 | “Знайти зв’язок”
Прийом тиску на свідомість глядача, щоб створити «ефект» облоги міста. Зрештою, воно природньо лягає на все тло документального фільму “20 днів у Маріуполі, адже розповідь ведеться від першої особи саме про виживання у затиснутому окупантами кільці навколо міста.
Єдиний радіосигнал, що поширює токсичні російські повідомлення про необхідність здаттся, що тиснуть на психіку. Журналісти змушені шукати зв’язок, адже кадри бомбардувань, жертв повинен побачити увесь цивілізований світ. Врешті, за підтримки поліції Чернов із хлопцями знаходить єдину у місті точку, де хоча б трішки ловить сигнал та з’являється інтернет.
День 9 | “Ми повністю відрізані від України”
У місті розбомбили торговий центр. Місто має вигляд посапокаліптичного хаосу – розбиті вітрини, купа сміття та рештки металу, що застрягають у дорожньому полотні. Ні це не постапокаліптичний фільм чи нова гра від Ubisoft. Це реальне місто Маріуполь.
“Ніхто не може допомогти. Нас вбивають”, – із плачем ділиться Людмила Амелькіна
“Нам потрібна інформація. Ми відрізані від усієї України”, – місцевий житель у розмові про гуманітарний коридор.
“Немає у нас ні води, ні світла, ні газу. Готуємо надворі. Діти бояться стріляють”, жителька Маріуполя про ситуацію в місті.
Це лише декілька витягів із місцевих розмов. Місто в агонії, зв’язку немає, інтернету немає, тобто будь-яких звичайних побутових потреб та моживостей немає у маріупольців. Однак, місто все подає ознаки життя. Люди готують їжу, розмовляють із поліцейськими, а дехто ловить по дорозі морську свинку. Все ще пульс міста присутній. Поки що…
У Маріуполі відчувається настрій відчаю, страху і відчуженості, а у місті починають діяти мародери, які розграбовують крамниці.
“Ви люди чи звірі? Що ви робите? Навіщо ти це взяв? Ти зараз будеш гратися цим мʼячем… Чому ви лізете до чужого? Злодії”, – звернулася пані Наталя до містян, що грабують торговий центр.
Військовослужбовці у шоці від дій мародерів: “Люди, просто обʼєднайтесь. Не треба створювати паніку. Не треба нікого грабувати. Ви однаково житимете тут. Тут ваш дім. Навіщо, ви бʼєте свої вікна, свої магазини?”, – звернувся військовий ЗСУ до маріупольців.
Війна як рентген. Все людське нутро стає видимим, – сказав лікар у лікарні.
Чернов досить глибоко роздумує над жорстокою буденністю жителів Маріуполя, яке позбавлене елементарних життєвих благ, але вони не здаються та не складають руки:
“Це не тільки бомби, відсутність їжі і води. Це ізоляція, неможливість звʼязатися із рідними, дізнатися, що відбувається в інших містах.”, – роздумує Чернов
Навіть у бомбосховищі українська пісня не замовкає, яка наче на цілі груди викрикує: “Ми все ще маємо надію на спасіння”. На запитання журналістів “Чи має значення, кому належатиме місто” одна із жінок плачучи сказала наступне: “Я не хочу, щоб воно належало росії. Я не хочу жити в Україні, я хочу жити в Україні.”
День 14 | “Мій мозок відчайдушно намагається це забути, але камера цього не дозволить.”
Місто в агонії. Вуха і шкіра відчувають зміну тиску. Людей починають ховати у братських могилах десятками… а можливо й сотнями.
“Якщо я зараз почну говорити, то я заплачу. Я не знаю, що відчуваю. Головне, щоб усе це закінчилося. – говорить один із чоловіків, що ховав загиблих від рук окупантів маріупольців.
Окупанти бомблять лікарню, але як потім виявиться пологовий будинок. Шок, паніка, не розуміння, страх, агресія – усе це перемішалося у повітрі, яке й так наелектризоване та зʼєдналося із ядким запахом розірваних бомб.
“Сьогодні російські загарбники скоїли тяжкий злочин. Вони завдали бомбового удару по центру міста Маріуполь. Вони зруйнували бомбами пологовий будинок”, – звернувся поліцейський Володимир.
Заява була записана двома дублями, останній з яких було записано англійською мовою для поширення по світу. Потім він показав єдине місце у місті, де ловив звʼязок, для того, щоб надіслати світлини та відео. Зрештою, Володимир сказав, що кадри з пологового змінять хід війни, але журналісти бачили стільки мертвих людей, мертвих дітей, що не усвідомлюють, як більше смерті може щось змінити.
День 15 | “росіяни в місті”
У місті не припиняються бомбардування, а звуки важких кулеметів дали зрозуміти журналістам, що окупанти ввійшли у місто.
Від поліцейський журналісти дізнаються, що репортажі розійшлися і ввесь світ побачить як рф бомбить пологові будинки.
День 16. | “Ніч безсонна. Памʼять повертає мене додому і на війну”
Один із найстрашніших днів. Окупанти бомблять пологовий будинок. Кадри, що тоді облетіли увесь світ. Усіх породіль переводять у гінекологію однієї із місцевих шкіл. Саме там народжується дитина, якій радіють усі присутні. Це доводить одне, що життя обов’язково переможе смерть
“Що вам розповісти? Що ми два тижні в пеклі? Не знаєш, куди бігти”
У місті з’являються танки із літерою Z, які розвертають свої дула в сторону лікарні, у якій перебувають журналісти. Варто захоплюватися безстрашність Чернова і його команди. Вони знаючи, що по лікарні працює снайпер, дула танків розвернуті у сторону лікарні, біжуть на 7 поверх, аби це все зафіксувати на відео.
За словами поліцейського Володимира, якщо окупанти захоплять журналістів, то “змусять їх говорити, що все , що було раніше опубліковано є брехнею”.
Режисер здійснює рефлексію про минуле та майбутнє на яке у людини немає влади. Воно досить гостро відчувається під час війни, коли кожен день може бути як останній.
День 17 | Голівуд відпочиває
Усе наче у голівудському кіно: спецпризначенці рятують журналістів, але це не фільм, а реальна, жорстока та кровопролитна війна. Кадри наче із стартової заставки до чергової місії Call of Duty або ж “Втечі з Шоушенка”. Але вони й на хвилину не стояли поряд із рятувальною місією журналістів, яку здійснили українські спецпризначенці.
День 20 | “Дякую, що розповідаєте історію цього міста”
Від відсутності інформації люди не знають кого звинувачувати у бомбардуванні і вважають, що це здійснено українською армією.
Журналісти евакуювалися в останню функціонуючу лікарню в місті, у підвалі якої відкриваються моторошні кадри десятків трупів замордованих та вбитих жителів міста.
Врешті, поліцейський Володимир вирішує на свій страх та ризик вивезти журналістів із окупованого Маріуполя. Разом із сімʼєю та журналістами він вирушає у небезпечну дорогу.
“Ми проїхали 100 км. окупованої території та 15 російських блокпостів. Камери та жорсткі диски заховані під сидіннями. На світанку, ми нарешті наздоганяємо колону Червоного Хреста”, – стверджує Мстислав Чернов
Маріуполь здався на 86 день. За попередніми підрахунками, під час облоги загинуло 25 тисяч осіб. Реальна кількість значно більша.
Завершується фільм кадром із сотнями хрестів, які пронизують тисячі могил загиблих маріупольців… Розрита українська могила…
Висновки:
- Стрічка відточена до деталей – вибухи, розірвані снаряди, понівечені автівки та тіла загиблих мешканців Маріуполя
- Фільм, який обов’яково повинні переглянути усі українці. Його повинні вивчати у старших класах школи.
- Фільм дуже важкий емоційно та психологічно. Не кожен зможе його переглянути
- Оскар у номінації “Кращий документальний фільм” є заслуженим.
Ярослав Куцій
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
