“Ніколи не забуду перехресний вогонь арти. І звук танка, який стріляє по тобі” | ІНТЕРВ’Ю з Галиною Гриценяк

Для військової з Калущини, яка на службу потрапила ще в 2016 році, 24 лютого 2022 року, почалося приблизно на тиждень раніше. А далі в підрозділі дуже швидко були перші поранені і перші болючі втрати. Як вона потрапила в полон і чи залишила військову службу після повернення?

Сьогодні, у третю річницю повномасштабного вторгнення, Інформатор поспілкувався з медикинею, ветеранкою морської піхоти Галиною Гриценяк (Федишин). Вона стала останньою жінкою-морпіхом із 36 бригади, яку звільнили з російського полону у січні 2024 року.

— Яким був твій лютий 2022 року?

— Для мене повномасштабна війна розпочалася не 24 лютого 2022 року, а раніше. Пригадую, як мій батько зателефонував і спитав, як у нас справи, бо у новинах говорили, що на моєму напрямку загострення. Це єдине, що звучало тоді – загострення.

24 лютого 2022 року було морозно, але сонячно. Ми активно працювали над документами, які потрібно було незабаром представити командуванню. Звичайні буденні речі: окопний побут, де ми готували їжу. Треба було нарубати дрова і поскладати їх, напалити буржуйку, щоб в бліндажі було тепло, наносити води в “баню”, натопити, щоб всі помилися і позайматися спортом. Саме так, спортом, бо нам потрібна фізична витримка і тіло має бути в тонусі.

У мене як у бойової медикині у ті дні вистачало роботи. Був сезон загострення ГРВІ й у багатьох хлопців була висока температура. Я бігала до них туди-сюди, бо треба було вколоти два рази на день їм ліки… Навколо болото, розбиті колії, бронік, рюкзак і автомат, які заважають тобі бігти. Та, незважаючи ні на що, ми любили ту рутину. Постійно щось відбувалося, але все робилося максимально швидко і легко, як можна оцінити уже зараз.

Відчувалося загострення, активність ворожих БПЛА, скиди вогів, саморобних засобів — по людях та по техніці. Інколи пробували лізти поодинокі так звані “лунтики”. Тоді було не спокійно, але контрольовано.

Саме у ніч з 16 на 17 лютого почалось наше “24”: міномети, ПТУРи, а далі — арта, “гради” і танки, відсутність світла і перебитий звʼязок.

Перехресний вогонь арти я ніколи не забуду. І звук танка, який стріляє по тобі. До 24 лютого ми встигли уже частково втягнутися, а частково змучитися. 24 лютого — для нас памʼятне тільки тим, що через нас в напрямку Маріуполя полетіла авіація. Уже 25 лютого у мене були перші поранені, а 28-го — перші втрати від тієї ж авіації. На той момент ми були просто проти неї безсилі…

— Що було далі? Знаю, ти була поранена.

— Так, 22 березня я отримала поранення, але, після наданої мені допомоги, повернулася у свій підрозділ. 31 березня поранення отримав мій нинішній чоловік Микола, який потрапив у госпіталь на заводі Ілліча. Коли ситуація вже стала критичною, я перебазувалася в бункер до поранених, а вже через декілька днів батальйон морської піхоти під командуванням Сергія Волинського прорвався на завод “Азовсталь”.

— Як ти з іншими військовослужбовцями прийняли звістку про полон?

— Ми розуміли, що звістка про полон — це як наказ, щоб вижити. Мій Микола був впевнений в тому, що мене обміняють швидко. Пригадую, як він мені давав настанови, що і як я маю зробити після повернення. 17 травня я вийшла у складі першої групи, а наступного дня, 18 травня, вийшов і Микола.

— Ти пройшла важкий шлях оборони Маріуполя, завод Ілліча, “Азовсталь” та пекельний полон. Девіз морської піхоти — “Вірні завжди”. Ти з чоловіком є прикладом того, що вірність стосується не тільки військової служби, але й особистого життя.

— Так, з Миколою ми разом пройшли чимало: перші бої на фронті, оборону Маріуполя, завод Ілліча, “Азовсталь”, полон і довготривалу розлуку. У полоні я пробула 1 рік, 7 місяців та 14 днів. У день повернення з полону Микола зробив мені пропозицію одружитися.

Скажу так: військова служба була нашим свідомим вибором. Я служила з 2016 року, а Микола — з 2018-го. У 2020 році ми перейшли у морську піхоту. І, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, мені було легше тим, що я знала, де знаходиться Микола і майже щодня бачилася із ним. Коли не було змоги зустрітися, то хоч чула його голос у радіостанцію. Важче було тим жінкам вдома, чоловіки яких були на фронті і не було з ними зв’язку.

— Після повернення з полону чим ти зараз займаєшся?

— Після повернення з полону я майже рік служила, а у грудні 2024 року звільнилася. Зараз працюю у благодійному фонді “Сталеві”, який займається допомогою морським піхотинцям. Паралельно існує ветеранський рух “Сталеві”, основною метою якого є обʼєднувати і підтримувати ветеранів-морпіхів, залучати у різні проєкти, допомагати реалізовуватися після звільнення.

Мали також робочу поїздку в Америку, де нас познайомили з роботою ветеранської структури США. Ми відвідали низку конференцій, зустріли багато ветеранів, познайомилися з структурою залучення ветеранів у бізнес. Це не єдиний наш напрямок співпраці з американськими ветеранами. На даний момент працюємо також з ветеранами Вʼєтнамської війни. І кожен досвід — цінний, багаторічний шлях, який вони пройшли, нам дуже допомагає.

Також ми всіляко сприяємо, щоб сприйняття ветеранів соціумом рухалось у правильному напрямку, щоб до ветеранів і військових відносилися з повагою та вдячністю. У цьому напрямку багато працюємо.

Мар’яна Локатир

Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08