З прадавніх часів люди додавали до свого образу прикраси, щоб виділитися в плем’ї, або ж позначити свою приналежність чи статус. З часом ці прикраси ставали красивішими й коштовнішими, й демонстрували не тільки рівень забезпеченості, а й багато інших факторів. Проте, мало хто звертає увагу на тих, хто їх створює. Зазвичай ці люди залишались “за кулісами”.
Сьогодні, у Всесвітній день ювеліра, Інформатор вирішив поспілкуватися з одним з калуських майстрів, Володимиром, який подарував цій філігранній роботі своє життя.
Володимире, розкажіть як ви стали ювеліром?
Вчився я в нашому училищі 7-му в Калуші. На будівельника. Тобто, муляр-штукатур, пічник. Я вчився, але це була явно не моя професія і не моя робота. Так просто склалося життя. Після училища я не працював по своїй професії. Але була робота вантажником в одному з великих будівельних магазинів в нашому місті. Дуже складна робота. Деякі люди звільнялися звідти з грижами. Мого здоров’я теж вистачило ненадовго. Вже за рік я звільнився.
І от одного прекрасного недільного ранку я йшов повз “Мінерал” і зустрів там свого одногрупника. Він ішов на богослужіння (там в “Мінералі” якраз орендувала приміщення Євангельська церква) і запросив приєднатися. Познайомились з пастором, який, як з’ясувалося, мав свій бізнес по ремонту ювелірних виробів, заточці інструментів, ремонту годинників, виготовленню ключів. Я і годинники теж колись робив. Зараз вже ні, бо, як виявилося, — то не моє. Тож він запропонував мені роботу. В мене відразу з’явилося бажання. Для того, щоб навчитися цього добре, мене відправляли до інших майстрів дивитися, як роблять вони. Поступово я почав пробувати сам.
Скільки ви займаєтесь цією справою?
Якщо враховувати “ковідні” часи й початок повномасштабного — вже 17 років.
Якою була перша самостійна робота?
Я пам’ятаю, коли мені дали золотий ланцюжок. У мене тоді було певне переживання. Прийшов чоловік і я йому відразу сказав: “Знаєте, ви будете моїм першим клієнтом, тому трохи переживаю”, а він каже: “Не переживайте, у вас все получиться”. Він мене якось так підбадьорив, додав оптимізму в розмові, й у результаті в мене все вийшло і я навіть був задоволений роботою.
А з якими складнощами ви стикалися на початку?
Дуже багато я не знав. Те, що я побачив у декількох майстрів, як це робиться, було недостатньо. Бракувало досвіду.
Мені якось принесли золоту підвіску, де була зображена Матір Божа з Ісусом. Вона була нанесена цифровим методом, але я цього не знав, і коли я її вирішив відполірувати, то стер майже увесь малюнок. У цій роботі є також свої особливості: є варіант з резинкою, а є войлоком і пастою ГОІ… Клієнт, звісно, влаштував скандал, погрожував судами. Мені самому було неприємно від цього, бо розумів, що зашкодив. Але у підсумку ми порозумілися.
Загалом історій було дуже багато, але з таких, що мені врізались в пам’ять… Якось мені принесли срібне колечко з камінчиками. Збоку були навколо білі камінці, а по центру — голубий топаз. Виріб треба було зменшити. Для цього є певна технологія: ти роз’єднуєш колечко внизу посередині, прибираєш зайве і запаюєш. Треба також пам’ятати, що при пайці нагрівається все кільце. Так-от, цирконієві камінці (ті, що маленькі білі), витримують таке нагрівання, а от топаз не можна нагрівати, тому його перед процедурою зменшення потрібно знімати, а потім вставляти назад. Я цього не знав. Тож, нагрів — і він змінив колір, став білим. Я навіть не помітив цієї зміни кольору. Замовниця також не побачила відразу. І тільки вдома вона помітила, що колір топазів на сережках відрізняється від кольору топазу на персні. Вона подумала, що я замінив камінець — забрав її коштовність собі, вимагала в мене його назад. У підсумку я аж в Франківську, зі складнощами, але знайшов такий самий топаз і за відтінком, і за формою. І замінив їй.
Чомусь саме отакі негативні історії більше закарбовуються в пам’яті. Хоча позитивних історії було дуже багато.
З чим легше працювати: золотом чи сріблом?
Взагалі з золотом. Воно легше паяється, менш вибагливе, і це вигідно, бо золото дорожче. А от зі сріблом бувають складнощі. Хоча є такі роботи, коли і зі сріблом легше. Я, до речі, колись чув, що десь у Франківську є майстерні, які займаються виключно золотом.
А з чим більше подобається?
Однозначно з золотом! Зі сріблом часто буває більше проблем, в роботу з ним треба вкласти й більше часу і більше зусиль, а на виході ціна буде нижчою за роботу.
Але, що мені подобається найбільше, то це коли клієнт задоволений. Коли, наприклад людина приносить обручку, кривеньку, з подряпинами, і її треба випрямити й пошліфувати, і коли я людині віддаю уже в ідеальному стані й бачу, що в неї світяться очі й вона задоволена. то і я задоволений. Це найбільший кайф.
З якими запитами клієнтами приходять найчастіше?
Це, мабуть, ланцюжки. Найчастіше й найбільше. Це перепайка і реставрація. Ще часто хрестики, медальйончики й підвіски.
Як у Калуші з конкуренцією?
Колись у Калуші було багато ювелірних. Приблизно 8-10. Після початку повномасштабного вторгнення залишилось… ті, про які я знаю, — три. Це не враховуючи мою. Тож, конкуренція є. Але це про здорову конкуренцію. В мене бувало інколи бажання, щоб всі клієнти були мої, але… я розумію, що на це не вистачить ані часу, ані фізичних сил. Всіх грошей не заробиш. Та і відпочивати також треба.
Від настрою дуже залежна ваша робота?
Дуже. Від настрою і самопочуття. Мені в роботі дуже допомагає музика. Вмикаю улюблені пісні й просто сідаю собі за роботу. Хоча бувають інколи складні роботи, коли музика навпаки заважає. Наприклад, коли потрібне максимальне занурення, особливо, коли це якась мікроробота і треба стежити за найменшою зміною металу. А інколи в цей момент заходять люди й починають стукати. Я тоді підіймаю руку і жестом показую, що чую людину, але прошу зачекати. Дехто не розуміє і йде геть.
Чи прибуткова це робота?
Ну, не скаржусь. На життя вистачає. Я відчуваю, що це моє й тому фокусуюсь, щоб те, що я роблю, було якісним. В цьому випадку роботи менше, бо більше уваги на один предмет. Якби я трохи халтурив, то, мабуть, заробляв би більше, бо брав би більше роботи.
До речі, а у ювелірів взагалі є відпочинок? Маю на увазі відпустку абощо.
Неділя — мій вихідний. А ще — вечірня прогулянка додому. Оце такий час релаксу. А в такій відпустці, коли на море чи ще кудись, то вже давно не було. Я взагалі трудоголік. І взяти й просто все кинути я не можу. Грає ще й той факт, що якщо я не буду працювати, то майстерня в мене буде закрита, бо підміни нема. Я працюю сам. Хіба захворію і не зможу встати з ліжка.
Насамкінець, а щоб ви порадили тому, хто хоче опанувати цю професію?
Якщо ти попробував і в тебе є бажання, і в тебе виходить, при цьому ти бачиш, як це роблять інші, спостерігаєш, і розумієш нюанси, то продовжуй, опановуй. Зараз є багато можливостей — статті в інтернеті, YouTube, пробувати проситися до майстрів. Щоправда, в останньому варіанті кожен майстер, знаючи собі ціну, не буде передавати свій досвід безкоштовно. Бо це те, що здобувається роками практики, й отак зразу передати знання за кілька годин — неможливо. Професійність приходить з часом.
Ще важливо робити завжди свою роботу якісно, не халтурити, робити її уважно. А якщо ти сумніваєшся, що це твоє, то не починай взагалі, бо в цьому випадку, ти банально будеш псувати речі людей.
Остап Микитюк
Будьмо на зв’язку! Читайте нас у Facebook, Telegram, TikTok та Instagram.
Надсилайте свої новини на пошту kalush.informator@gmail.com
Мобільний номер редакції +380 67 266 02 08
